. В финале марксистка с высоты "научного" мировоззрения дает установку: "Надо надеяться, что пример Федьковича не прошел даром для его продолжателей, что они не остановятся на полпути, подобно ему, а сумеют с образностью, колоритностью формы и с теплотой чувства соединить глубину и широту мысли, недостаток которых отозвался роковым образом на деятельности Федьковича". Совсем плох был Юрий Федькович: ни тебе классовой ненависти, ни национальной, ни ненависти к Господу Богу. Скука смертная.
Но существовали и другие мнения. Зеров писал, что стихи и рассказы писателя "здобули йому признання серед наддніпрянських і західно-українських літератів — "буковинський соловій" став звичайним його епітетом; раз у раз проводяться паралелі межи його "великанським" хистом і творчістю Шевченка… П. Куліш писав за кордон: "Не навтішаємось тут речами вашого Федьковича. Пливе Дністер, тихий, як той руський нарід, широкий, як його думка, глибокий, як його рани… На палітрі в сього маляра свої — непозичені фарби. Буде у вас, буде красна література"… Значення Федьковичевих повістей в українському письменстві зрозуміємо, коли знатимем, що його "повістки" були першим художнім відтворенням гуцульського життя. За ним пішли Кобилянська і Коцюбинський… Для Кобилянської Гуцульщина і гори цікаві не самі по собі, а як романтичне тло, як декорація глухої, понурої легенди…". Но для Украинки, без сомнения, ближе была именно "глуха, понура легенда" ее любимицы. Она ведь характеризовала свою музу как трагическую, а себя как истеричку.
Заключительная цитата из статьи "Малорусские писатели на Буковине": "Главный город австрийской провинции Буковина Черновцы интересен для малороссов в том отношении, что он является единственным значительным европейским городом, где малорусский язык принят повсюду, в домах и на улице, как разговорный язык". Во Львове, например, разговорным языком был польский. До тех пор, пока Сталин не присоединил Западную Украину к остальной, согласно позорному пакту Молотова-Риббентропа. И насколько это справедливо?
Петербургский марксистский журнал "Жизнь" был органом "легальных марксистов". На страницах журнала неоднократно выступал Ленин. Горький объединил вокруг журнала группу "прогрессивных" писателей. Публиковали здесь и "передовых" украинцев. Поэтому Украинку встретили как родную: "Редактор "Жизни" сам предложив мені писати до його журналу огляди української літератури (отож я й дала йому буковинців) і взагалі віднісся до мене дуже добре, запросив мене на вечірнє редакційне зібрання і взагалі трактував по-товариськи, як далеко не завжди трактують "пришельців". Рыбак рыбака видит издалека.
В других статьях для этого журнала Украинка также стремилась реализовать классовый подход. Как например, в статье "Два направления в новейшей итальянской литературе (Ада Негри и д’Аннунцио)": "Ада Негри и д’Аннунцио — личности диаметрально противоположные по идеям, по симпатиям, по темпераменту и, наконец, по происхождению. Ада Негри — поэтесса-плебеянка, д’Аннунцио — поэт-аристократ; принадлежа к двум враждебным лагерям, оба они обладают сильным классовым самосознанием…". Впрочем, вскоре "плебеянка" вышла замуж за аристократа и утратила все свое классовое самосознание.
Классовый подход то и дело пробуксовывал. Но вовсе не по вине Украинки, а в мировом масштабе. Ее статья "Новые перспективы и старые тени ("Новая женщина" западно-европейской беллетристики)" заканчивается так: "В заключение нам хотелось бы поговорить еще о типе рабочей женщины в французской беллетристике, но он пока едва-едва намечен (в нескольких социальных драмах, обзор которых мы надеемся дать в недалеком будущем) и не представляет определенных контуров, поэтому приходится ограничиться этим обзором литературы о "новой" женщине, сознавая всю его неполноту". Запад с "новой" женщиной недоработал и Украинке нечего было пересказывать русским пролетариям из "европейской" жизни.
4.4. А. Барвинский и "кліка Грушевського"
В 1895 году в газете "Буковина" появились две передовицы: "Наші національно-політичні відносини" и "Про своїх людей". Украинка отозвалась на них статьей "Безпардонний" патріотизм" и тут же отправила ее Павлыку для публикации в журнале "Народ": "Замість обіцяного "Волинського образка" оце посилаю Вам дві патріотичні штуки, те може ще почекати, а се, як зостаріється, то хоч викинь". Но классик есть классик. Статья, написанная в конце XIX-го века актуальна и сегодня. Автор иронизирует над теми деятелями (а сегодня таких — хоть отбавляй), которые любят говорить от имени не менее, чем всех украинцев: "Формулка "Барвінський + Вахнянин = руський народ" робить справді гармонійне враження". О Барвинском (которого Драгоманов называл "противний Барвінський") в примечаниях читаем:
"Барвінський Олександр Григорович (1847–1926) — історик української літератури, буржуазно-націоналістичний діяч, один з лідерів реакційної національно-клерикальної партії "народовців" та ініціаторів так званої "нової ери" — політичної угоди 1890 р., укладеної верхівкою "народовців" з намісником австрійського цісаря у Галичині графом Бадені. За незначні поступки "народовці" повністю відмовились від захисту інтересів українського народу, стали відвертими провідниками колонізаторської політики австро-угорського уряду. Пізніше — один з верховодів буржуазних націоналістів на Західній Україні". Даже читать противно. Оказывается, Львов является родиной не только Захер-Мазоха, но и "New Аgе". Другое примечание: "Вахнянин Анатоль Климентович (1841–1908) — письменник і композитор, посол від Галичини до австрійського парламенту. Був активним діячем "народовської" партії та одним з ініціаторів "нової ери". Украинка, естественно, не согласна с обоими: "Ми думаємо, що історія не буде згадувати ніяким словом наших славних патріотів, що самовільно — pardon! добровільно — взяли на себе тяжкий обов’язок кермувати долею цілого народу (радійте, російські українці, аж тепер настав час визволення вашого!)".
Статья в "Буковине" пугала бедных украинцев москалями и москвофилами, которые их могут уничтожить. Украинка ее высмеивает:
"Дякую тобі, господи, що не створив мене ні москалем, а ні москвофілом!" — така молитва вилилась з нашого серця після прочитання третього уступу статті "Наші національно-політичні відносини", се ж кожний зрозуміє, що бути "знищеним без пардону" нікому не мило, а так ми все ж маємо надію, що "під захороною" наших добровільних кермачів ми ще наживемось на світі. Шкода тільки, що наші "русини з природи більше чутливі, податливі, повільні і уступчиві" (се ж "цілий учений світ признав", то вже нічого не порадиш!), а ті кляті, загонисті, агресивні, нетерпілі москалі мають далеко проворнішу вдачу. Де вже, коли Богдан Хмельницький (не по-так нас був!) ні з того ні з сього взяв та й піддався державі "мішанців", хоч на Україні про те нікому й не снилось, бо вона ж (Україна) і "не мала нічого спільного з московською державою".
Нет, не права она в оценке своей публицистики: "як зостаріється, то хоч викинь". Еще вчера по радио В. Яворивский, читая записки "Павла Халепського" (XVII в.), горько горевал о том, какой прекрасный полководец был Богдан Хмельницкий, но зато какой же плохой политик (не чета сегодняшним). А москали у него все те же: "Кляті, загонисті, агресивні, нетерпимі" (При этом из записок целенаправленно выбирается что похуже — о русских, а что получше — об украинцах. Но иногда, невольно, проскальзывет и правда. Например, описывая чигиринскую ставку Хмельницкого, Павел Алеппский мимоходом замечает, что южнее Чигирина хозяйничают татары и турки. Взглянув на карту, каждый легко убедится, каким маленьким кусочком "соборной" Украины владел гетман до тех пор, пока не позвал на помощь "мішанців").
Вторая передовица прибыла в газету от украинского патриота с Тернопольщины: "Справді, то не допись, а ціла поема! Які величні постаті: митрополит, Барвінський, Вахнянин!" Примечание: "Митрополит Сембратович Сильвестр (1836–1898), у 70-ті роки професор догматики Львівського університету, редактор реакційної газети "Руський Сіон"; з 1885 р. — уніатський митрополит". В 1895 году униатский митрополит стал кардиналом в Риме. Это означает, что в принципе он мог бы стать и римским папой (который избирается из кардиналов). И вот раздается голос из Тернополя. "Він гукає: "Хто понижає нашого владику, понижає нас всіх; проти нього виступимо всі!"
Украинка все это высмеивает сначала в прозе, а затем и в стихах. Одновременно со статьей в журнал была послана ее сатира "Пророчий сон патріота", в которой с иронией говорится об униатской церкви св. Юра во Львове:
…хто бачив Святоюрські вежі,
Староруські Золоті ворота, —
Що для нього Колізей і Форум,
Капітолій і Тарпейська круча?
Затем она высмеивает желание украинского патриота иметь украинского папу Римского:
…Хтів промовити щось, але прокинувсь
І покликнув голосом великим:
"Гей, на бога, милі руські браття,
Хоч би всім нам згинути судилось,
Мусим мати свого кардинала!
А вже сам він дійде до престолу".
Вже ж бо сон мій не зовсім даремний,
Бо казала так моя бабуся
(То ж була сама народна мудрість):
Сон, що сниться у неділю рано,
Вроду-звіку не минає здарма.
Насмехается Украинка и над украинской "просвітой": "Ми ніяк не можемо зрозуміти, що то має значити: "своя питома, народна просвіта", без котрої увесь наш рідний край мусить неминуче загинути. А вже ж таку поважну річ слід би нам пояснити докладніше, щоб і ми знали, як нам ратувати наші занапащені душі. Читаючи, що без питомої, народної просвіти "несть спасенія", ми пригадали одну дуже тяжку хвилю з нашого життя: одного вечора, вислухавши промову про конечну потребу "науки на національному ґрунті", ми вдались до бесідника, молодого українського патріота: "Скажіть, добродію, що, властиве, має значити "наука на наці