аких же вихваток проти Драгоманова, ставши відгомоном Франкової промови на студентськім вічі 15 липня 1906 р. Спільний тим двом розмовам був якийсь неспокійний, нетолерантний тон. Мочульський здогадується, що Франка, уже зачепленого мозковою хворобою, зденервували листи Драгоманова до нього, що саме ладилися тоді до друку, і принагідно дає характеристику тих листів, як сердитих і саркастичних, хоч і перейнятих живим співчуттям, гірких, хоч і "заправлених солодощами духу". Вразлива психіка Франкова затаїла не одну "незагоєну рану" від них, і тепер, у 1906 р., коли психічний стан захитався, все вибухло спочатку незрозумілим для оточення роздразненням, а потім нав’язною думкою про Драгоманова, що скрутив йому руки дротом і не дав писати. Подібним роздразненням звучить і того часу писана передмова, яку залишив поет до першого тому драгомановських листів: "Я не буду детально розбирати змісту його листів до мене: подаю їх до рук публіки без найменших пропусків та змін, як документи, хоч як при тім терпить моя амбіція. Тільки тепер, прочитуючи їх у цілості, я зрозумів, як мало ті листи дали мені для розширення мого світогляду, а зате як багато важкої муки вони причинили мені…" У передмові до другого томика листів Франко намагається загладити враження від свого нападу: "Тепер, обіймаючи всю цілість свого листування з Драгомановим, я розумію ясно, як мало ми здібні були піднестися на ту висоту знання і поглядів, на якій він стояв і з якої не спускався ніколи…" 1907 р. у житті Франка минув спокійно, без дратування і вибухів maniae grandiosae. Але пригнічений настрій і страшні галюцинації (око смерті в повісті "Великий шум") свідчили про невпинне поступання хвороби. Нарешті, в січні 1908 р. вона виявилася цілком. 21 березня 1908 року Франко виїхав лікуватися до Ліпіка, в Славонії. Про ліпіцьку галюцинацію Мочульський розповідає дуже докладно, зіставляючи два джерела: рукописний мемуар Франка "Історія моєї хвороби" та детальний лист поета до Гнатюка. За Франком женуться духи, що впоряджають над ним суд, "підносять проти нього найстрашніші докори" і потім вкрай змученого зоставляють "серед болотяної толоки край ліпіцької дороги". Дух Драгоманова радить йому повіситися".
Меценат Е. Чикаленко вспоминал: "Несподівано приїхав до Києва славнозвісний Іван Франко і оселився у мене. Сумно дивитись, як такий великий і глибокий розум помутився. Про все він говорить як здорова людина, а коли зайде мова про його паралізовані руки, то тут і виявляється його божевілля: він запевняє зовсім серйозно, що то Драгоманов покрутив йому руки і що тепер їх крутить. Він відганяє дух Драгоманова тільки тим, що раз у раз мочить руки в креозоті. Весь будинок засмердів креозотом так, що й витримати тяжко. Прожив у нас Франко днів з десяток і наморочив усіх немало, бо руками він не може нічого робити — його треба роздягати, одягати, вимивати й годувати. Дивно, як він сам зі Львова сюди приїхав. Тут він багато ходив сам по знайомих та на Поділ, де купував собі багато раритетних книжок. Гроші він держить у кишені піджака і, коли треба платити, то він каже продавцеві лізти до себе в кишеню і брати грошей, скільки йому слід, а решту класти назад. Певне, таким чином, у нього багато забирають зайвих грошей, хоч він запевняє, що ніхто не зловживає. Додому не хотів їхати, поки син не приїхав і не забрав його" (16, 512).
4.7. А. Конисский
Помимо небольшого количества очень шумных революционеров, в украинской литературе было множество писателей народнической ориентации. Они группировались вокруг издательства и журнала "Киевская старина" (1882–1906), журнала "Родной край" (1906–1914), газеты "Рада" (1906–1914) и др. Ратовали за легальную просветительскую деятельность, нравственное перевоспитание личности, уделяли большое место изображению бытовых, исторических форм народной жизни, утверждая непосредственные и искренние, эмоциональные отношения между людьми. Реализм этих писателей нередко принимал формы семейного и бытового повествования.
Короче, все они демонстрировали возмутительное отсутствие революционности. Естественно, для Украинки такое творчество — нож острый. Вот в журнале "Правда" вышел роман Александра Конисского (1836–1900) "Борьба". Двадцатилетняя племянница пишет дяде: "Ще ви про "Боротьбу" питаєте. Про неї так як і нічого не говорять, бо "Правди" ніхто не бачить, не знаю, для кого її видавці ховають. Єдина людина, що її отримує (з тих, що я знаю), казала мені, що в сьому романі змальовані (краще сказати "змазані") всі молоді і старі українці. Автора Ви угадали, та й видно коня по поході. А що до мене, то мені навіть бридко говорити про такий роман — цур йому!" Романа она не читала, но это и не обязательно. Все равно — "цур йому!"
"Псевдонім", "Циклоп", "Поліфем" — жартівливі прізвища, які надавали О. Я. Кониському Драгоманів і Леся в своєму листуванні" (11, 83). Почему Циклоп? "Вперше названо його Циклопом у "Києвлянині" ("одноокий Циклоп у своего монумента"). Кониський мав одне око сліпе і мешкав тоді на Бульварі коло пам’ятника… "(11, 49). Через два года она пишет брату: "Взагалі циклопічні справи процвітають, помиїв розливають по Києву немало. Не бажала б я Циклопові звертатись до мене тепер… бо я не ручу за себе і можу зробити який-небудь скандал, не знаю навіть який іменно. Не хочу тобі розписувати про всяку циклопічну капость, а її зібралось чимало…" Чуть позже — дяде: "Я б не хотіла стріватися з сим псевдонімом, бо я ще не знаю, чим можуть скінчитись наші розмови, добре, коли не яким скандалом. А нехай йому цур врешті!.. Від циклопічної будови падає все-таки досить велика і темна тінь, і вона накриває частину нашої "Плеяди", проти сеї тіні треба боротись тим з нас, що непокриті нею…"
Неприемлема религиозность журнала "Правда": "Циклопові барани не вважають ні на ультрамонтанство "Правди", ні на що, бо у них критичного тямку дуже мало… А що Циклоп міг писати про аграрні інтереси селян і т. п., то се нічого не значить, бо він ніколи не знає сьогодні, що говоритиме завтра. Незважаючи на се, він має певний вплив і тут, і за кордоном (за кордоном, може, більш матеріальний), правда, що коло нього все більш люди дуже молоді або малоосвічені, "немовлята", "темні сили" і "12 спящих дев", але інші поміж них вірять йому, як богові і жертвують сили і час на його праве діло…"
Из большого творческого наследия Конисского-прозаика Франко на первое место ставил рассказы "з українського народного життя", считал их "артистично найціннішими", такими, которые "все-таки вищі від більшої часті того, що продукувалося у нас на Галичині" (20, 20). Но для обвинительного заключения против Александра Конисского достаточно уже того, что он был автором "Молитвы за Украину":
Боже, Великий Единый,
Нам Украину храни!..
Музыку написал Н. Лысенко и получился известный гимн. Украинка сказала бы (а может и сказала) на это: "А цур їм!".
Или еще компромат: Конисскому хотелось "слов’ян усіх в одній сім’ї побачить"… Ну куда это годится? То ли дело "европейский дом"! А писатель таким критикам отвечал:
Не вірю я рабам-панам,
Бо віри в їх немає,
Вони давно свого Христа
На ідолів зміняли. (20, 520)
Сергей Ефремов, один из последователей "батьки" Конисского, опубликовал в "Киевской старине" статью "В поисках новой красоты". Украинка не могла не откликнуться: "Зайнята була і полемікою проти статті Єфремова… Озивається давня Конищина і нудить мене від неї і поривається в мене душа нащадка Драгоманова". По словам биографа, "зачепив він і Лесю Українку "як критика, і як публіциста"… Леся вирішила пополемізувати з Єфремовим на сторінках тієї ж "Киевской старины" ("Паскудна приказка: "Не выносить сор из избы!" А куди ж його виносити? "В избу", чи що? Та все ж, коли так, то не треба ж його ще більше наносити в хату знадвору, а то хата "забезднится")… Вона схилялася до думки, що й сам Єфремов, і його товариші, "виховані під егідою покійного Кониського", люди працьовиті, чесні й "з добрими намірами", а що Бог їм "талану і великого розуму" не дав, то вони з того не винні…" (7, 336).
4.8. И. Нечуй-Левицкий
В статье "Наше літературне житє в 1892 році" Франко на первом плане ставит Конисского и Нечуй-Левицкого. Но Украинку на мякине не проведешь. Племянница — дяде: "Бога ради, не судіть нас по романах Нечуя, бо прийдеться засудить нас навіки безневинно. Принаймні я не знаю ні одної розумної людини в Нечуєвих романах, як би вірити йому, то вся Україна здалась би дурною. У нас тільки сміються з того "Чорного моря", а прочитавши його, можна тільки подумати, чи не час би вже Нечуєві залишити писати романи, бо вже як такі романи писати, то краще пір’я дерти. А пожалься боже того пера й чорнила! Мені тільки жаль, що наша бідна українська література отак поневіряється через різних Нечуїв, Кониських, Чайченків і т. п. "корифеїв", а то, про мене, хоч би їхніми творами греблі гачено".
"Чайченко" — это псевдоним Б. Гринченко. Но о нем чуть позже. Пока черед И. Нечуй-Левицкого (1833–1918). Украинка смеется над его произведением "Над Чорним морем. Повість Івана Левицького. Львів, 1891". Драгоманов, критикуя повесть, цитировал приведенные выше слова из письма без указания на автора "як думку прогресивної української молоді". А "прогрессивная украинская молодежь" в лице племянницы рецензента в свою очередь откликается на дядину рецензию: "Читала я дядькову рецензію. Все то, все правда, та тільки, по-моєму, на такі "романи" то шкода й мови псувати…". Это она писала в 20 лет. А через 2 года — еще Драгоманову о том же: "Правда Ваша, що в "Зорі" оскудение видно, коли ж там якось так запанувала левицько-чайченківська школа, що й протиснутись крізь неї трудно. Чи то ми ще стоїмо на такому низькому ступені розвитку літературного, що у нас іще пишуться і читаються і навіть декому подобаються такі речі, як "На розпутті", "Поміж ворогами" і т. п. Чи довго ж ми стоятимем на сьому ступені?!"