Первое произведение — повесть Гринченко, второе — Нечуй-Левицкого.
Ее муж К. Квитка вспоминал о тех писателях, к которым Украинка относилась хорошо, а затем продолжает: "Діаметрально противним було її відношення до Нечуя-Левицького. Хоча і сей був працьовитим і совісним розрібником мови і стилю, вона не могла йому пробачити браку літературного смаку і находила, що він зовсім не письменник і що, крім знання мови, у нього нічого нема. Не раз згадувала про "зелені їжаки" на зразок несмаковитості його". Между тем, Франко считал Нечуя одним из наиболее глубоких знатоков украинского крестьянства.
Единственное, что могло понравиться Украинке у Нечуя — это его безверие. "Любив він і багатьох російських письменників, особливо Льва Толстого і Миколу Лєскова.
— От велетень цей яснополянський мудрець! — казав він про Л. Толстого. — Читаєш його твори, то іноді аж мурахи по спині бігають… Одного не люблю в Толстому — чого то він носиться з отим Богом? Дивно! Я ось учився по духовних школах, а Бог мені, як кажуть київські міщани на Кожум’яках, "без надобності" (16, 476). Глубокий был мыслитель. Другой мемуарист вспоминал: "Ми вже повернулись до брами, коли з високої дзвіниці нам навздогін ударили дзвони. Юрба прочан кинулась на той дзвін, неначе овечки до ясел із сіном.
— А знаєте, — на худорлявому обличчі старого письменнника хитра усмішка, — знаєте, добюродію, яку то пісню виспівують дзвони? Нумо, послухайте. Малі аж захлинаються, благають, випрошують: "Дай, дай, дай!" Великі вже не випрошують, а басом, як той становий, вимагають: "Дай-а-й!" Середні, щоб було не злякались вівці-парафіяни, і собі голос подають: "Дай, дай і прямо в рай!" (16, 477). Вот и все, что вынес Нечуй из Киевской духовной семинарии (8 лет) и Киевской духовной академии (4 года). Не густо. Стоило ли для этого так долго учиться? Большой оригинал.
"Несмаковитість" в полной мере была присуща не только Нечую, но и Гринченко.
4.9. Б. Гринченко
В 1891 году он перечислялся среди тех "корифеїв", которые заслуживают того, "хоч би їхніми творами греблі гачено". Через два года она приводит его произведение "На розпутті" для иллюстрации низкого уровня литературного развития. Затем в письме матери его именем обозначается последняя степень скуки и тенденциозности: "Читав Кононенко довгу повість, шкода тільки, що вона скучна і тенденційна до останньої крайності (a la Чайченко!) і до збірника йти не може". Зато сегодня произведения Гринченко (1863–1910) могут смело идти в наши школьные программы. Скука и тенденциозность, видимо, исчезли.
Еще один его псевдоним — "Вартовий". Племянница — дяде: "Чудна людина сей Вартовий, часом говорить, як чоловік, а часом, як настоящий невіглас! Сі порівняння цілої літератури з "шматом гнилої ковбаси" і т. п. — се щось не світське!". "Як чоловік" — в смысле: "як людина". (Вообще, "украинский" язык Украинки — это тема для отдельного исследования. Но не будем отбирать хлеб у "мовознавців").
Про "шмат гнилої ковбаси" мы слышали еще от великого знатока человеческих душ Т. Шевченко:
…Люде, люде!
За шмат гнилої ковбаси
У вас хоч матір попроси,
То оддасте…
Гринченко сравнивает с этим "шматом" целую литературу (по-видимому, русскую). Для Украинки "се щось не світське!" А что бы она сказала Тарасу Шевченко? Да ничего. Он же памятник. Его нужно только цитировать. Вот она и цитирует. Только другие строки:
А на громаду хоч наплюй!
Вона — капуста головата.
В ее письме к Павлыку читаем: "Погано, що матеріальний стан Ваших справ такий непевний, але сподіваюсь, що помалу все направиться, бо ще таки на світі не сама "капуста головата" зосталася". Или еще раз: "Тепер же маю причину думати, що "страх иудейский" ще гірше опанує капусту головату всяку та лицарів телячого ордену; вони-бо сподіваються, що можуть від нечистої сили у печі замазатись, та, здається, даремна надія…"
Но вернемся к Вартовому. Его "невігластво" и "несмаковитість" ярко проявились в том, как он относился к творчеству Украинки. Квитка вспоминал: "Як повстав перший на Україні місячний журнал "Нова громада" — його редактор Б. Грінченко на словах запросив Лесю Українку до співроботи в таких виразах, які її, вона признавалася, засмутили тим, що вона побачила в них, що статтями, так сказати, практичного характеру — оглядами європейських літератур тощо редактор більше інтересується, ніж її власними творами. Була вражена теж тим, що, як по надрукуванню в сьому журналі "Трьох хвилин" вона спитала Грінченка, якої він думки про сю річ, він признався, що не мав часу прочитати, тим часом артиклем "Утоп і я в белетристиці" і перекладом англійського артикля про ірландське відродження, які Леся таки зладила до сього журналу, Грінченко дуже втішився і виражав своє втішення щиро". Хорош редактор: не нашел времени прочитать уже напечатанное в его журнале небольшое произведение. Большой оригинал.
Кажется, дальше некуда. Но, оказывается, можно. Гринченко переплюнула "приятелька" Пчилки София Русова. Украинка "дізналася, що Русова написала рецензію на її нововидрукувані драми. Але те не дало ні найменшого задоволення: Русова рецензувала, не читаючи… Ех, важко бути письменником у такому середовищі, яке як не німе, то недолуге. Бути голосом, волаючим у пустині без відгуку, все-таки нікому не весело, хоч би він мав і так мало претензій на популярність, як вона! Але потрапляти в поле зору недобросовісного рецензента також мало втіхи" (7, 399). "Софія Русова — українська громадська діячка, педагог і письменниця, співзасновниця педагогічного журналу "Світло". Автор численних статей з педагогіки, літератури і мистецтва" (11, 366). Вот и об Украинке статейку сочинила. Не читая. Большая оригиналка.
Имя Гринченко часто ассоциируется с созданием словаря украинского языка. Но из истории известно, что работу над этим словарем начал еще В. И. Даль. Издав словарь русского языка, он передал украинской общественности собранные им украинские слова для продолжения работы. Как она продолжалась, узнаем от Забужко: "В. Науменко, безоплатний, на громадських засадах, редактор першого тому "Словаря української мови", сам зняв із титулу своє ім’я, тільки-но Б. Грінченко, найнятий Громадою для завершення праці, завів був торги щодо того, як їм із Науменком "ділити славу". В. Науменка, розстріляного більшовиками в Києві 1919 р., і досі забуто, і "Словарь" в усіх перевиданнях зветься "словником Грінченка", — а проте характерно, що цим учинком Б. Грінченко так шокував "киян", що в члени Громади — навіть уже добряче розмитої на початок 1900-х рр. "різночинським" елементом, — прийнятий так і не був, "не пройшов" за "етичним цензом", — хоч як був шанований за працьовитість" (10, 478).
Меценат и издатель газеты "Рада" Е. Чикаленко вспоминал: "Редакційна братія жила собі як поденщики, аби день до вечора, аби побільше дістати гонорору. Коли я не видержав якось і сказав:
— Люди добрі, як же можна домагатися побільшення гонорару, коли газета дає страшні втрати, треба ж совість мати!
То Грінченко, образившись, кинув мені:
— Я 20 літ робив дурно на користь українського народу, а капіталісти наші, визискуючи той нарід, придбали собі гроші, то повинні вони тепер платити за мою працю як слід.
Ну, що ти йому скажеш на це!? Не доведи Господи робити яке-небудь гуртове діло з такими прямолінійними людьми! Грінченко прекрасний робітник, але, мовляв М. В. Лисенко: "Треба, щоб він собі працював на необітаємому острові" (16, 447).
Однако, сам этот трудолюбивый деятель пера считал себя "лицарем" без страха и упрека: "Не забуваймо, що ми — як каже Гайне — лицарі Св. Духа — кожен по своїй спромозі. А в світі нема нічого кращого, нічого достойнішого людської гідності, як бути лицарем Св. Духа, боротися за світ і правду проти темряви й кривди!". Забужко справедливо называет такую заявку "профанно-самовдоволеною": "Для Б. Грінченка це просто ефектна метафора, де він не підозрює жодних укритих смислів" (10, 379). Вот только сама она под "Святым Духом" имеет в виду вовсе не то, что сказано в Библии.
4.10. Б. Кистяковский и другие
В конце XIX — начале XX века в России начала формироваться мощная социологическая школа. Достаточно сказать, что до Первой мировой войны с первыми большими работами выступил Питирим Сорокин (всезнайка Ленин пытался полемизировать с тем, кто в эмиграции стал всемирно известным социологом и фактически создал американскую социологическую школу). Выдающимся русским социологом был украинец Богдан Кистяковский. Он хоть и был киевским знакомым Украинки, но думал своей головой.
В 1902 году в Москве вышел сборник "Проблемы идеализма", в котором его авторы расставались с собственными идеологическими увлечениями молодых лет (в частности, с марксистским прошлым), предрекали метафизический поворот и небывалый расцвет идеализма и метафизики. Киевлян в сборнике представлял профессор политэкономии Киевского Политехнического института С. Булгаков (который через год издаст известную книгу "От марксизма к идеализму"). Он сознательно и всецело перешел к религиозному миропониманию. При известии о Манифесте 17 октября Булгаков в толпе студентов, нацепив красный бант, вышел на демонстрацию, но в какой-то момент "почувствовал совершенно явственно веяние антихристова духа" и, придя домой, выбросил красный бант в ватерклозет.
Другой участник сборника Н. Бердяев родился в Киеве в семье отставного военного, бывшего предводителя дворянства (как и отец Украинки). Был воспитанником Киевского кадетского корпуса. Учился на естественном, а затем юридическом факультете Киевского университета св. Владимира. По молодости (он почти ровесник Украинки — 1874 г. р.) увлекался модным марксизмом, был активным членом нелегального кружка (вместе с Луначарским), после ареста и заключения участвовал в работе Киевского Союза борьбы за освобождение рабочего класса (за что был повторно арестован). После ареста исключен из университета и приговорен к ссылке на три года, которую отбывал в Вологде (1900–1902) вместе с Луначарским, Сав