мерениям. Поэтому в своей "Автобіографічній замітці" Драгоманов отмечает, что осуществление общественного идеала "можливе тільки у певній поступовості та при високому розвитку мас, а тому й досяжне більш за допомогою розумової пропаганди, чим кривавих повстань".
Одни исследователи отмечают его революционность: "У "Передньому слові до "Громади" (1878) М. Драгоманов писав: "…простому народу на Україні не обійтись без оружного бою і повстання". А Франко в работе "Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова" — наоборот: "Не революція, а еволюція — се був девіз Драгоманова" (6).
В. Курашова приводит слова Ленина: "Драгоманов цілком заслужив захоплені поцілунки, якими згодом нагороджував його п. П. Б. Струве, що став уже націонал-лібералом". Как известно, Струве был теоретиком "легального марксизма", участником Лондонского конгресса II Интернационала (1896), автором манифеста I съезда РСДРП (1898). Затем перешел на либеральные позиции. После первой русской революции в сборнике "Вехи" поместил статью "Интеллигенция и революция", где поставил такой диагноз: "Идейной формой русской интеллигенции является ее отщепенство, ее отчуждение от государства и враждебность к нему… Анархизм и социализм русской интеллигенции есть своего рода религия… В безрелигиозном отщепенстве от государства русской интеллигенции — ключ к пониманию пережитой и переживаемой нами революции". Такой мудреющий Струве и ценил Драгоманова. Но Украинке ближе была точка зрения Ленина. В. Курашова: "Ідеалом суспільного устрою для Драгоманова був буржуазний парламентаризм. Здійснення його він хотів би бачити в Росії. Для Лесі Українки ця програма була абсолютно неприйнятною".
Биограф пишет: "Одні вбачатимуть в плодах його інтелектуальної праці одиноку синтезу "повного всестороннього розвою нашої нації", як М. Павлик, чи натхненно твердитимуть, як Л. Цегельський, що він — "найбільший Українець XIX століття, розум України". Інші ж не менш натхненно проклинатимуть і його самого, й творіння рук і розуму його, вбачаючи в них лише "синоним усякої політичної та соціальної деструкції" (7, 56). Одним из таких творений "рук і розуму його" была его племянница Украинка.
Автором слов о деструктивной деятельности Драгоманова был Иван Франко. И ему виднее. Не зря же "А. Кримський колись висловив думку, що Михайло Драгоманів дав Україні Франка".
4.13. Человек-амфибия
Особенный интерес Украинки вызывало творчество Владимира Винниченко. Современный исследователь (Г. Костюк) пишет: "Леся Українка у статті про Винниченка вважала, що він уже першими своїми творами… підніс українську літературу до рівня західньоєвропейської й утвердив новий літературний напрям — неоромантизм, до якого й себе вона зараховувала". Как и она, он исповедовал национализм: "Українська національна ідея, ідея формування української нації як нації модерної й державної — проймає наскрізь значну частину творів В. Винниченка… Сила імперії, природно, приваблювала багато талантів з народів, поневолених імперією. Через цю диявольську силу ми втратили тільки в письменстві: Наріжного, Гоголя, Короленка, Ахматову, Бурлюка, Волошина та багатьох інших. Це тривожило Винниченка протягом усього життя".
Как и она, он исповедовал атеизм. "Є ще один важливий аспект у творчості Винниченка — це аспеки релігійний: релігія і суспільство, люди і віра в Бога. Різні суперпатріоти і святенники закидають Винниченкові, що він атеїст, що в своїх творах проповідував безбожництво. Звичайно, атеїзм Винниченка питання не дискусійне. Він був чітко окресленим і принциповим сином своєї раціоналістичної і критичної доби. Він замикав собою вік свідомости Драгоманова, Франка, Лесі Українки, М. Павлика, В. Стефаника та інших або, ширше кажучи, — вік панування европейського раціоналізму й просвітництва… Але Винниченко насамперед письменник. Він аналітик людських душ, характерів і творець живих образів… Щось подібне можна відчути тільки в драматичних сценах Достоєвського". Винниченко и сам напоминает некоторых героев Достоевского.
К. Квитка писал: "Творчість Винниченка і його еволюція не то що живо інтересували Лесю, а просто зачіпляла її за живе, говорячи про нього, звичайно виходила з своєї звичайної зовнішньої рівноваги і стриманості. Стежила за його творчістю пильно, звернувши на нього увагу з перших його оповідань, як і всі". Это объясняется тем, что оба писателя фактически решали одну и ту же задачу. Современная нью-йоркская исследовательница (А. Процик) формулирует ее так: "Як у переважаючої більшості молодого покоління української інтелігенції тієї доби, політичний світогляд і творчість Винниченка також були позначені головно двома ідеологічними напрямками: соціялізмом і націоналізмом. Як розв’язати непримиримі суперечности цих двох течій (соціялізм базований на твердо раціоналістичних основах доби просвітництва і матеріялізму, а націоналізм на протилежних принципах романтизму) — було одним із ключових питань інтелектуальної еліти поневолених народів Европи.
Винниченко жив і творив у середовищі із позитивістським інтелектуальним фундаментом, у середовищі, яке дивилось на світ крізь призму матеріялістичного, утилітарного світосприймання. Для цього середовища національне питання або було зайвим… або вкоротці, в купі з неминучим розвитком соціяльно-економічного прогресу, мало бути розв’язане. Національне питання узалежнювалося від матеріальної бази, від соціяльних структур, і тому воно відсувалося на другорядний плян. З цього погляду, воно не потребувало особливої уваги чи глибшого аналізу. Світогляд ліберальної і соціялістичної інтелігенції, що ставив матеріяльне вище духовного, загальне вище унікального, силою аргументу міг стояти і далі стоїть тільки по стороні високо розвинених культур пануючих великих націй, маючи тільки одне застереження: щоб асиміляція відсталих культур проходила без насилля, без ексцесів, а, так би мовити, закономірно.
Не всі українські соціялісти марксисти були готові погодитись із цим висновком, але, послідовно дотримуючись підставових принципів свого світогляду, намагалися знайти раціонально обгрунтовані аргументи для висунення проблеми українського національного визволення як передового завдання української інтелігенції… Теоретики націоналізму також вірили у прогрес і в здійснення демократичних ідей в суспільстві. Прогрес для них, одначе… означав у першу чергу не матеріяльний добробут, злиття культур чи націй, чого з оптимізмом очікувала утилітарно настроєна інтелігенція, а, в першу чергу, як висвітлення духовного багатства народу, розвиток унікальности культури кожної нації, як еволюцію від безформної одноманітности до сформованої різноманитности…
На відміну від його більш інтелектуально витончених побратимів із табору української соціялістично настроєної інтелігенціїї, Винниченка не хвилювали вище наведені ідеологічні протиріччя. Суддячи з його політичних есеїв і драматичних творів, ці протиріччя для нього немов і не існували.
Чому це так? Щоб відповісти на це запитання, треба розглянути ідеологічний світ Винниченка, треба висвітлити його розуміння марксизму. Комунізм, пише Винниченко, це "філософія життя людини, кляси і цілого суспільства в найбільш загальнім і найбільш індивідуальнім смислі. Комунізм включає всі аспекти буття людини. Комунізм є вищою гармонією психологічних і фізичних сил людини". Іншими словами, марксизм для нього — це ідея "всебічного визволення": визволення соціяльного, національного, культурного. Таке анархістично-тотальне визволення мала принести революція, розуміється, соціялістична, комуністична революція.
Вільна, риторична фразеологія, характерна для його політичних есеїв, повторюється майже слово в слово у гіперболічно емоційних, наївних виступах героїнь і героїв його п’єс… Відсутність раціонально побудованих інтелектуальних двобоїв і глибших аналітичних роздумів у драмах Винниченка можна пояснити тим, як завважив Іван Лисяк-Рудницький щодо змісту його політичних есеїв, що "Винниченко засвоїв із науки Карла Маркса і Енгельса тільки аспекти есхатологічні й утопійні, а не пізнавальні і наукові. Його захоплювали у Маркса засуджування нерівности і несправедливости в системі капіталізму, міт пролетарської революції і візія досконалого соціялістичного суспільства… Його розуміння марксизму не перевищало рівень звичайної пропагандивної брошури". Останній коментар стосується також і до його обізнаності з теоретичними основами націоналізму. Тому, мабуть, не було аж надто великим перебільшенням жартівливе спостереження Ярослава Пеленського, що з політичного погляду Винниченка можна вважати "нешлюбним сином Карла Маркса і вродливої української молодиці-повії".
Очевидно, не будет "аж надто великим перебільшенням" предположить, что у плодовитого Карла Маркса могла быть и "нешлюбна дочка". При этом наследственные болезни у "дочки" и "сина" были общими: "Трагедія Винниченка як політичного мислителя полягала в тім, що у нього були юнацька відвага і невгамовний порив (можна б це назвати, у світлі його інтелектуальної непідготовленості, навіть нахабством) піднести голову, щоб зібрати погляд на вершку ідеї, без послідовної витривалости переосмислити, переоцінити її, і без тої необхідної мужньої відповідальности політичного діяча чи мислителя прослідити, чи ця ідея вміщується в прокрустово ложе строго детерміністичної ідеології марксизму. Згідно з переконанням Винниченка, а це переконання залишилось в нього майже до кінця життя, вина не в ідеології, а в людях, які або сліпі через свою інтелектуальну обмеженість і надмір емоційности (табір націоналістів), або морально звихнені (провід більшовиків-п’ятаківців в Україні). Це переконання віддзеркалюється у його публіцистичних працях, але, передусім, воно найсильніше проявляється в його п’єсах".
Марксизм В. В. исследует современный автор (С. Михида). Его выводы касаются многих (если не всех) украинских марксистов и марксисток. "Зацікавлення багатьох молодих людей у кінці 19 — на початку 20 століття соціалістично-комуністичними ідеями й революційною дійсністю, що мало на меті реально ствердити ці ідеї в житті, пояснюється перш за все тим, що в соціалізмі вони бачили альтернативу тогочасному молодому, агресивному, соціально не загнузданому капіталізмові… Тому цілком природно бачити молодого Винниченка в рядах революціонерів соціал-демократичного спрямування… Іван Лисяк-Рудницький відзначав, що Винниченко, "бувши людиною небуденних і різноманітних природних здібностей, не мав систематичної політичної освіти". Більшість його публіцистичних творів свідчить про те, що марксизм його мав не глибокий науковий, а, скоріше, практичний характер, до якого додавався ще "бунтарський дух і зненависть до всякого начальства". Это же самое можно сказать об Украинке. Ее касается и следующее:
"Як невтомний революціонер, який займався практичною діяльністю… а головне — плідно працював на літературній ниві, Винниченко не мав часу належним чином студіювати соціалістичні вчення. При цьому Винниченко більшу частину свого свідомого життя був переконаним марксистом. Ярослав Пеленський навіть називав його "нешлюбною дитиною Карла Маркса з вродливою й темпераментною українською молодицею". І додавав: "Він був дуже репрезентативний для нашого мислення, чи, точніше кажучи, для нашого несистемного і нелогічного мислення". А Лисяк-Рудницький зауважував: "З вчення Маркса і Енгельса Винниченко сприйняв тільки есхатологічно-утопійну, але не пізнавально-наукову частину. Його в марксизмі захоплювали такі речі, як протест проти несправедливості капіталістичного ладу, міт пролетарської революції, візія майбутнього ідеального соціалістичного суспільства. Його розуміння марксистської теорії не підносилося понад рівень популярних брошур. Винниченка можна вважати ідеологом українського націонал-комунізму в тому сенсі, що в його публіцистиці пластично виражені настрої, емоційний клімат, притаманні цьому середовищу". Незважаючи на це, з властивою йому сміливістю Винниченко береться за трактування марксизму, навіть більше — за створення схеми українського марксиизму, який, на його думку, слід розглядати не лише як партію, як економічне вчення, а й у тісному зв’язку з етикою, естетикою і філософією. Стаття "Спостереження непрофесіонала" з підзаголовком "Марксизм і мистецтво", опублікована в журналі "Дзвін" (1913), дає можливість зрозуміти Винниченкове бачення марксизму… При цьому Винниченко виявляє себе швидше гарним письменником, що вміє образно мислити, ніж теоретично озброєним політиком: "Марксизм — се не рука, не орган одного тіла, а нове тіло, дитина, яка росте в лоні матері — старого громадянства. Се нова соціальна істота з власними руками, ногами, серцем, розумом".
Но кто был отцом ребенка — осталось тайной как для атеиста Винниченко, так и для атеистки Украинки. Однако рано или поздно все тайное становится явным: "Гадаємо, що цілком правомірно ставити питання про згубний вплив комуністичного світогляду на міру реалізації творчого потенціалу митця… Євген Маланюк бачив згубну дію комуністичного світогляду в його фактичному антигуманізмі. "В ядрі марксизму, — стверджував він, — корениться не тільки матеріалізм, як певна філософська система, але й щось значно глибше, значно страшніше. Бо коли людину представалено в той спосіб, як в цій теорії, без зв’язку з родиною, з нацією, з природою, з духом, з Богом, — тоді вже людини немає цілком. Марксизм не тільки безбожний, він, історично беручи, є антихристиянським в повнім розумінні цього слова. Отже й антихристовим. У цім безперечний сатанизм Марксової доктрини, в якій клекоче він під покришкою науковоподібних формулювань". Хорошо сказано.
Но атеисты этого не видят: бесоодержимые в бесов не верят. Винниченко "трактує марксизм із його класовою непримиренністю як учення про найвищу терпимість. З усього видно, що Винниченко не марксист, хоча й проголошує себе таким, а пропагатор загальнолюдських цінностей, не соціаліст, а великий мрійник. "І тільки один марксізм, — пише він, — дає задоволення свому непереможному, вічному стремлінню людини зазирнути в майбутнє. На далекому просторі людського життя він ставить пункт спочинку, пункт, до якого можна й треба прокладати свою путь. Хай тепер темно, тісно, тяжко. Хай гинуть наші сили в боротьбі, в трудних усиллях, хай на перший погляд сі усилля, ся боротьба безплодна, марна, — ми знаємо, ми віримо, ми бачимо далекий пункт, де ясно, де вільно, де радіусами зійдуться всі витрачені нами сили". А если уж "гинуть наші сили", то и подавно — "хай гинуть наші вороженьки" (классовые).
"Побудові соціально справедливого суспільства Винниченко присвячує все своє життя… В 1920 році, у "Листі до клясово несвідомої української інтелігенції" він заявляє, що переконання, які він мав у 1902 році, "в суті своїй не змінилися, вони лише перейшли із сфери нездійснюваної у ту, що втілилася в життя". Проте перемога соціалістичної революції привела, на думку Винниченка, до "внутрішної дізгармонії" в результаті неправильного, як він твердить, розуміння національного питання, притаманного українським і російським соціалістам. Винниченко пише про гармонізуючу силу комунізму, який "об’єднує національне з соціальним і приводить людину до єдности думки й акції", заявляє, що "внутрішні конфлікти не роздирають, не роздвоюють" його". Гвозди бы делать из этих людей (как советовал поэт).
"Знайомлячись із цими щирими визнаннями Винниченка, важко позбутися враження, що він — як утопіст і романтик бажане й вимріяне намагається видати за дійсне. Він пише так, ніби й не мав майже двадцятирічного досвіду активного учасника українського соціал-демократичного руху… Гармонія між соціальним та національним була можливою тільки у Винниченковому варіанті марксизму — в "марксизмі" мрійливо-утопічному, романтизованому, себто такому, який мав дуже мало спільного з марксизмом реальним, суворо матеріалістичним та з його культом класової боротьби. Пропагуючи соціалізм, Винниченко залишається палким прихильником національного відродження країни. Причому в питанні національному він виступає компетентнішим і впевненішим. Ось деякі з думок, висловлених письменником на сторінках журналу "Украинская жизнь", що деякий час виходив у Москві:
"Першим, реальним, насущним і необхідним етапом реалізації волі, що утверджує себе, є злиття з нацією"; "Наша істина — дуже проста. Ми українці і хочемо в якості таких жити, розвиватися і творити…"
Цікаво, що на певному етапі боротьби за національне визволення, автор допускає союз гноблячих і пригноблених класів: "В найскорішому завоюванні розвитку національного існування України зацікавлені всі групи і класи її". На цьому ж етапі боротьби Винниченко шукає конкретних шляхів до перемоги, і всі ці шляхи — не революційні. Націоналізація і українізація школи, видавнича діяльність, заснована на кооперативних засадах, парламентська робота в Державній Думі — ось головні завдання всіх свідомих українців… Як бачимо, в цих поглядах майже відсутня типово марксистська "класова" ортодоксальність… Значно пізніше, з висоти життєвого досвіду, осмислюючи пройдений шлях, Винниченко так сформулював свою суспільно-політичну позицію: "Отже, та течія, до якої я належу з перших кроків моєї громадської діяльності, є течія всебічного визволення (соціального, національного, політичного, морального, культурного і т. д.)"… Проте за певних умов ідеологічні настанови Винниченка-теоретика призводили до серйозних помилок. Яскравий приклад цього — Українська революція 1917–1920 років, у якій Винниченко брав участь, виконував перші ролі. Перебування його на постах прем’єр-міністра в Центральній Раді, Голови Директорії УНР викликало різко негативні оцінки, передусім з боку націоналістичного крила українського визвольного руху: "Українські соціалісти з В. В. Винниченком і проф. М. Грушевським на чолі, — зауважував Петро Мірчук, — заходилися від самого початку революції з подиву гідною впертістю присипляти розбуджену національну свідомість українських мас дурманом соціалістичного інтернаціоналізму пролетарської революції". Причина таких розбіжностей не лише в тому, що Винниченко і його критики стояли на протилежних політичних платформах. Вона захована глибше, в суперечностях і внутрішніх хитанннях, викликаних конфліктом між соціальним і національним…". Последнее касается любого украинского марксиста (или марксистки).
"Проголошення УНР на засадах більшовицької революції в Росії не могло привести до побудови справді незалежної держави, оскільки виключало з цієї роботи верстви населення, які могли робити це свідомо — дрібну та велику буржуазію і частину інтелігенції. Тому, перебуваючи при владі, Винниченкові доводилося поступатися соціальними принципами, і це надзвичайно турбувало й мучило керівника уряду.
"Знов виникає питання: невже ми самі того не знаючи, не відчуваючи, виступаємо як контрреволюціонери? А що як народні комісари мають більше рації, ведучи Росію й Україну з нею до соціальної революції" — запише Винниченко у щоденнику 26.01.1918… Не визнаючи більшовицького шляху розвитку суспільства, Винниченко в той же час продовжує відстоювати свої соціальні ідеали і визнає прогресивність соціалістичної революції в Росії. З одного боку, він заявляє, що "величезна більшість більшовиків "не відають, що творять", що широкі маси несвідомі кінцевої мети того руху, в якому беруть участь, що ними керує інстинкт соціальної помсти, ідея грубої елементарної справедливости, а також нижчі почування і нахили людської природи", і є справжнім пророком. З іншого — він співає осаннну "совєтській Росії" у 3-му томі "Відродження нації": "Російська робітничо-селянська революція великим досвідом своїм дала наочну лекцію реального здійснювання соціальних завдань пролетаріату. Перейдена Совітською Росією величезна праця над руйнацією панування старого громадянства й творенням нового. Ця праця, переведена з таким успіхом, з такими наслідками, дала Європі воістину приклад соціального чуда, яке підносить захватом революційні живі елементи й холодить передсмертною тривогою елементи паразитарні, злочинні, гнилі". Естественно, в себе самом никакой гнили он не наблюдает.
"Годі шукати якоїсь постійності в позиціях письменника. Конфлікт між соціалістично-комуністичними переконаннями та національною спрямованістю був дуже болючим для Винниченка і став фактично основним конфліктом його особистісної драми. Природа цього конфлікту значно глибша, ніж це може здатися з першого погляду. Конфлікт цей тією чи іншою мірою визначав драматизм творчих доль таких талановитих митців, як Іван Микитенко, Олександр Довженко. Поряд з ними можна поставити імена багатьох по-справжньому талановитих письменників…" Само собой, это касается и "письменниць".
Поэтому К. Квитка и писал: "Творчість Винниченка і його еволюція не то що живо інтересували Лесю, а просто зачіпляла її за живе, говорячи про нього, звичайно виходила з своєї звичайної зовнішньої рівноваги і стриманості. Стежила за його творчістю пильно, звернувши на нього увагу з перших його оповідань, як і всі. Одного часу мала намір написати про нього артикля в якій чужій мові, щоб познайомити з ним ширший світ… Шедевром Винниченка вважала "Голоту", яку ставила дуже високо і до кінця жалувала, що він не вдержався на тій висоті, бо все дальше написане вважала хоча і дуже талановитим, але нижчим. Досадувала на його звичайну грубість, власне, там, де вона літературно мало умотивована і приточена механічно до сюжету… "Огорчили мене Винниченко і Яцків", — писала вона з Єгипту за кілька місяців до смерті з приводу "Натуся" Винниченка і "Блискавиць" Яцкова (котрого раніше дуже вихваляла), — "чогось настільки позбавленого смаку я ніколи не читала". В "Натусеві" вразила її примітивно-вульгарна фабула.
Ніколи не було в ній якоїсь жіночої манірності чи огидливості, властивої вищим класам, але завжди гидувала, коли щось безобразне і гидке виводиться не для якоїсь художньої мети або ідеї, а ні з того ні з сього, додам від себе, щоб пояснити, наскільки я розумію її відношення, отак для приправи, або як нижчі класи великоруської людності вживають лайку для оживлення оповідання".
Получается, что украинец Винниченко с его "звичайною грубістю" ведет себя как "нижчі класи великоруської людності", которые (чего греха таить) "вживають лайку для оживлення оповідання". И Украинка не "гидувала"? Нет, она же знала: он не виноват. А кто виноват? Известно кто: старший брат. Винниченко, правда, был сыном украинского чабана, но ведь для "нижчих класів малоруської людності" ругань не характерна? Это общеизвестно.
Она "журилась тим, що не бачила в ньому ніяких інших впливів, окрім впливу російської літератури". Но этому горю легко помочь: "Як довідалася, що він оселився в Парижі, зраділа, надіючись, що він добре пізнає французьку літературу, але потім розчарувалася і казала, що коли в чому видно, то тільки в оживленню фабули його п’єс, але інтрига найбільшого "Натуся" стала в стилі французьких фарсів нижчого ґатунку". И кто же виноват? Известно кто: французы-лягушатники. Ведь в украинском писателе в принципе никакой гнили быть не может. Это "золотое правило" националиста: свои портянки не воняют. Но как же быть с народной мудростью ("свинья грязь найдет")? А это не про нас. Это про соседей.
Говорит Квитка: "Деволюція Винниченка до амфібій глибоко схвилювала Лесю…" Караул! Что стряслось? Сначала речь шла про "творчість Винниченка і його еволюцію", а теперь вдруг началось обратное развитие ("деволюція до амфібій"). Может писатель стал лягушкой или человеком-амфибией? К счастью, нет. "Амфібія" означает всего-навсего "амфібіальний письменник". Оказывается, с Винниченко произошло огромное несчастье: он стал писать не только на украинском, но еще и на русском языке.
Забужко: "Її безмірне обурення Винниченком — котрий ніяких "70-х років" уже не пам’ятав, жив на Чикаленкову стипендію, постійно скаржачись своєму спонсорові на безгрошів’я, і, зрештою, ображений неуспіхом в українських видавців, вирішив був "перейти в російську літературу" й не без сарказму писав про "благородний гнів" з цього приводу "щирих" наших, і Лесі Українки зокрема: "…Що казати про "рядових", коли Леся Українка і та накинулась була на мене за це, а, мабуть, ні один не спитав ні себе, ні мене, чи я маю що їсти". Особливо пікантно, що це пишеться спонсорові (!), — "бізнес-хід", цілком упізнаваний і для нашого сьогодення" (10, 481).
Итак, по свидетельству Квитки, "деволюція Винниченка до амфібій глибоко схвилювала Лесю, а також і підробка під російського читача в трактуванні українського елемента в російській повісті "На весах жизни". Про "Весы жизни" она писала матери в 1908 г. из Ялты: "Єсть у нас квартиранти — два молоді кацапчики — "третий элемент" тутешнього земства й управи, хлопці спокійні і нам клопоту не завдають, бо і не обідають у нас. Обоє "северные", аж з Вологди. Часом розказують цікаві побутові анекдоти про свою сторону, наприклад, як там баби кладуть в молоко "холодяночки" (жаби), щоб воно не кисло, і теє молоко п’ють усі. Наша перещеплянка мало не зомліла, вжахнувшись такого звичаю. Оце поки я не могла нічого писати, то чимало перечитала з російських новинок, що понадавали мені знайомі. Читала "Шиповник", "Землю", "Знание", "Жизнь" і "содержание оных" здебільша "не одобрила". Да, оскудение… Найбільш інтересні Муйжель і Шолом Аш, решта претенціозні і малоінтересні. Андрєєв коли б не скінчив, як Мопассан, я це серйозно надумала після його "Проклятия зверя". Утручає в російській літературі навіть не стільки порнографія, скільки сумбурність і безпомічність думки й фантазії, безпорадність в рішенні навіть елементарних психологічних проблем. Іменно це найбільше прикро мені й в ославлених "Щаблях життя"… Так наче люди з зав’язаними очима пишуть".
Но поскольку Винниченко все же "амфібія", то упомянутые дефекты присущи не только русской литературе, но и украинской. Но все равно: жабы остаются всецело за кацапами. В порнографии еще куда ни шло, но в таком "збоченні" украинцы не повинны. Пусть "порнографія, сумбурність і безпомічність думки й фантазії, безпорадність в рішенні навіть елементарних психологічних проблем", но украинцы — не лягушатники. Французы — да. Русские, как выяснилось, тоже. Но украинцы — никогда.
А искушение было: "Як Винниченко запросив її до участі в журналі "Дзвін", вона, живуща далеко і не знаючи, хто, власне, там дає тон, дуже вагалася між симпатією до напряму журналу і антипатією до такої позиції в національній справі, яку зайняв представитель журналу Вин-ниченко, з яким, власне, і треба було їй трактувати". Очень понятные колебания. Не так ли себя чувствовала Гуттиэра, получив предложение от Ихтиандра в романе "Человек-амфибия"?
"Довге і мучительне вагання було розв’язане тим, що вона написала "Оргію", яку і послала до журналу. Отже, генезис сеї речі має безпосередній зв’язок з поводінням Винниченка". "Оргія" будет позже, а пока читаем Квитку: "Здається, по зрозумілій психології, багатьом note 12, збуреним збоченням Винниченка, і твори його почали здаватися гіршими". Психология понятна: что хорошего может написать подобный "збоченець".
"Може, почасти се було слідне і на погляді Лесі на "честность с собой", яку вона, здається, нижче ставила, ніж варто. (Що ж до "Весов жизни", то вони, здається, викликали однодушне непохваляння навіть у російській критиці)". Ничего удивительного: в любой культуре всегда найдется свой дон Педро Зурита (охотник на Ихтиандра). И не один. А про русскую критику и говорить нечего: там таких много. Но, к счастью, в любой культуре всегда найдется и своя Гуттиэра. А в украинской — тем более: "Зостаючись глибоко враженою і розхвильованою поведінням Винниченка, вона віддала належне описові Парижа в повісті "Посвій" (саму повість вважала невдалою). Казала, що сей опис — один з шедеврів українського письменства взагалі. Знаходила в Винниченка дані на великого писателя побуту (при тім побут селян, робітників і малоосвічених людей удавався йому лучче). Вона вважала згубливим його проповідництво нових моральних учень, бо знаходила, що сі учення і не нові, і що в Винниченка замало освіти, щоб поучати інтелігенцію. Потім знаходила, що сим проповідництвом Винниченко сам зводить себе до положення хвилево знаменитого писателя, тим часом як, прогресуючи в напрямі "Голоти", він писав би для вічності".
Итак, по мнению Квитки, винниченкову "честность с собой"… вона, здається, нижче ставила, ніж варто". Речь идет о романе "Чесність з собою" (1911). По мнению нью-йоркской исследовательницы М. Ревакович: "Немає сумніву, що в романі "Чесність з собою" Винниченко виступає на захист статевої свободи. Його жіночі персонажі значною мірою віддзеркалюють зміни, які сталися в суспільстві fi n de siecle у сфері сексуальності. Героїні цього Винниченкового роману виявляють значну міру сексуальної свободи і відмовляються йти сліпо за встановленими традиційними нормами поведінки у сфері сексуальних стосунків".
Что же касается его первого романа "На весах жизни", то там "перед читачем проходили Париж, побут багатоликої, пістрявої політичної еміграції, падіння, біль, метушня й страждання, нерідко відмова від попередніх ідей з боку людей різних поглядів, різних партій". Все это очень не нравилось Украинке. Страшно не понравилось и "буревестнику революции", который очень обиделся за правду о жизни революционеров. Он сравнил автора с давно ненавидимым Достоевским и отказался печатать роман: "Горький рішуче не прийняв "На весах жизни", мотивуючи свою відмову "несвоєчасністю" твору та його ні-бито ідейною близькістю до "антинігілістичної" літератури… Горький вважав невідповідним на початку нового піднесенння визвольного руху опублікувати в "Знании" твір, що містив сцени занепадництва, відчаю, ренегатства політичної еміграції. В той час, як Амфітеатров бачив у романі "страшну правду", Горький з ним не погоджувався і писав у своїх листах про "вєхізм", "ропшинізм", паплюження російської історії в сучасних творах і в романі "На весах жизни" зокрема. Він твердив про "злопыхательство" автора, більш сильне на його погляд, аніж у "Бесах" Достоєвського, "а уже как зол был старый демон".
"Ропшинизм" происходит от псевдонима известного террориста Бориса Савинкова (Ропшина). Естественно, что активным революционерам Винниченко и Савинкову было изнутри виднее, чем дышат революционеры. Не удивительно поэтому, что коллега Горького писатель "Амфітеатров заперечував закиди щодо "ропшинізму", висловлював деяке незадоволення з приводу головного героя роману, але підкреслював правдивість зображення письменником течії емігрантського життя ("В некоторых его страницах я узнал лица и деяния, о каких в архиве моем имеются человеческие документы"), життєвість багатьох персонажів та "превосходную живопись" твору. "Вы говорите, — продовжував він у листі до Горького, — сам Достоевский не выдумал подобного. Конечно, не выдумывал и не мог выдумать. Жизнь попроще была, не прошла сквозь сверхчеловеческую школу". Внутрішня полеміка не вплинула на рішення Горького: роман "На весах жизни" не був прийнятий "Знанием". Амфитеатров не знал, что сам директор "сверхчеловеческой школы" прошел через школу Достоевского. Историкам философии хорошо известно, что Ницше конспектировал романы Достоевского (во французских переводах) и заимствовал некоторые свои "знаменитые" идеи у героев Достоевского (Раскольникова, Кириллова, Ставрогина и прочих). Таким образом, Ницше сам — не более, чем один из героев Достоевского. Не говоря уже об армии ницшеанцев (а имя им — легион).
Ницшеанцем был и Винниченко: "Без сумніву, Винниченко, як і інші письменники доби fi n de siecle, був під його впливом, як це слушно запримітив П. Христюк ще 1913 року (П. Христюк. "В. Винниченко і Ф. Ніцше". — Українська хата. — 1913. — № 4–5), хоча багато постулятів цього німецького філософа були непоєднувані із соціялізмом, який Винниченко на той час сповідував". Что бы ни "сповідував" в своей жизни Винниченко, у него всегда имелась одна незыблемая константа: антихристианство. "Для повноти розуміння героями Винниченка перетворення людини і зміни сімейних канонів, наведемо перший принцип його "Конкордизму", в якому викладена філософська концепція гармонійного розвитку особистості: "В усіх сферах свого життя, постійно позбавляйся від гіпнозу релігії і будь просто часткою природи". Отже маємо чергове ніцшеанське "Бог помер"…". Та же константа, как известно, проходила красной нитью через все творчество Украинки с ее "антихристиянською, майже ніцшевської сили проповіддю" (Зеров).
Ни Горькому, ни Украинке не нужна была правда о революционерах: они были соцреалистами задолго до 1917 года. Роман Винниченко Горький обвинил в "несвоєчасності" (очевидно, вспомнив, как Ленин оценил его собственное творение о революционерах — "Мать": "очень своевременная книга"). Но Винниченко "цікавився думкою Горького про себе, про що писав Коцюбинському на Капрі. У відповіді Коцюбинського читаємо таке: "У Горького я був і доволі часто буваю. Він все хвалив мені Вас і жалкував, що Ви пишете йому "обидные вещи"… У кінці листа додано: "Чи Ви що пишете тепер? Горький мені говорив: "Я чувствую, что Винниченко накануне большой вещи". У 1911 р. Винниченко надіслав Олексієві Максимовичу свою брошуру "О морали господствующих и угнетенных (Открытое письмо к моим читателям и критикам)", і той знайшов, що в цій праці поставлені "вопросы важные и болезненные".
Перефразируя вождя, можно сказать, что это была "очень своевременная брошюра". Канадский исследователь Д. Струк в статье "Що таке "гріх"?" писал о ней так: "Шукаючи за етичним абсолютом, Винниченко всюди натрапляв на ліцемірство, а надто серед своїх приятелів соціялістів-революціонерів. У своїй статті "Про мораль пануючих і мораль пригноблених" він висловлює своє застереження щодо всеприсутнього лицемірства: "Я, наприклад, без огляду на свою віру в світле чисте вчення соціялізму, почував себе моральним злочинцем, — я ходив до проституток, любив іноді випити, доводилось із-за конспірації брехати своїм же товаришам, бути нечесним з найблизшими людьми, робити часто несправедливі й брутальні вчинки. Все це не відповідало взірцеві соціяліста, як людини вищої моралі, героя й святого… Звісно, се мучило, змушувало змагатись з собою, змушувало ще пильніше приглядатись до свого оточення. Але те, що почав я тут помічати, не тілько не заспокоїло мене, а викликало ще більше недоуміння й розпач. Я побачив, що більшість моїх товаришів також не святі, що їх щоденне й навіть партійне життя не відповідало високим взірцям революціонерів попередніх часів. Вони в більшій або меншій степені робили те, що й я".
"Шукаючи за етичним абсолютом", Винниченко был неудержим: "Винниченковій зацікавленості моральними питаннями одні дослідники шукали пояснення в його соціалістичному світогляді, інші вказували на вплив ідей Ніцше… З. Фройда, а ще інші прагнуть поєднати два підходи, говорячи про доцільність кожного із них". Широк человек. Американская исследовательница Л. Онишкевич сообщает: "Винниченко критикує також суспільно-політичний, чи радше ідеологічний, аспект тих, що сподівалися стати "вищими людьми", себто відданих соціялістів… Про свої п’єси автор висловився, що у них "вічний розлад між вищою свідомістю людини і практичною її діяльністю, між проголошуваними поняттями саможертвенного альтруїзму і інстинкту чи егоїзму. Роман "Чесність з собою" був розвитком ідей "Дисгармонії". Найбільшим і часто трагичним діссонансом в сучасному громадянстві мусить звучати психіка соціалістів, ідеологічно вся в майбутньому, а звичками, нахилами й соціальними умовами прикута до сучасних форм і методів як громадської так і особистої діяльности". Такі думки висловлені головно у Винниченкових п’єсах "Гріх" і "Дисгармонія" при зударі слів і діл одиниці"…" Дисгармонію" автор написав 1905 року, себто через три роки після появи його перших друкованих оповідань. Ця п’єса побачила друк роком пізніше. Дія відбувається 17-го жовтня 1905 року в Україні… Хоча проблема внутрішньої гармонії людини не прив’язана спеціально до даного часу і місця, автор використовує особливі історичні приклади соціялістичного руху 1905 року для того, щоб звернути увагу на вияви дисгармонії сучасної людини. Критики Винниченка, зокрема радянські, натомість наголошували, що ціла п’єса є виключно критикою інтелігенції в соціялістичному русі 1905 року".
В развитие идей "Дисгармонія" автор пишет роман "Чесність з собою", где решает крайне актуальные после первой русской революции задачи: "Немає сумніву, що в романі "Чесність з собою" Винниченко виступає на захист статевої свободи. Його жіночі персонажі значною мірою віддзеркалюють зміни, які сталися в суспільстві fi n de siecle у сфері сексуальності. Героїні цього Винниченкового роману виявляють значну міру сексуальної свободи і відмовляються йти сліпо за встановленими традиційними нормами поведінки у сфері сексуальних стосунків". Но "забобони" отсталых украинских читателей были еще сильны: "Так, на вимогу передплатників "Літературно-наукового вістника", яких нібито шокувала відверта брутальність твору, редакція журналу припинила друкувати роман Винниченка "Чесність з собою", внаслідок чого цей твір у повному обсязі побачив світ російською мовою. А Сергій Єфремов, ідеолог народництва, на сторінках газети "Рада" виступив із статтею "Гнучка чесність", закликаючи самого Винниченка-письменника бути "чесним з собою" і мати мужність "чад власної душі назвати чадом".
В ответ "та частина української інтелігенції, що піднесла лозунги визволення особистої свободи, виступила руйнівником усього, що стояло на заваді розвиткові людської індивідуальності, намагаючись жити за вимогами власного єства з метою найповнішої реалізації всіх потенційних можливостей. Сповідувався гедонізм, а отже, схвалювались усі бажання, що вели людину до щастя. "Гармонія із самим собою" — таке було найвище кредо". Как известно из одноименного произведения Украинки, "счастье" — понятие растяжимое. Согласно нью-йоркской исследовательнице М. Знаєнко того же мнения придерживался и В. В.: "Винниченко виступає проти обмежень, які традиційна естетика накладає на реальність, і відмовляється встановлювати обмеження щодо чуттєвости, зокрема тому, що визнається естетично цінним, красивим, або моральним. У своєму ненадрукованому трактаті "Щастя. Листи до юнака" Винниченко твердить, що немає нічого злого або потворного самого по собі, оскільки не існують якісь наперед визначені цінности, і вся реальність є відносною: добро і зло, "як хвилі, що переливаються одне в друге", а мораль полягає в "свідомій гармонізації почуття, досвіду і думки"… При цьому Винниченко свідомо деконструює всі традиційні поняття буття, добра і правди. Його переоцінка вартостей близька до Ніцше…".
Не все понимали новаторство В. В.: "Сам автор змушений був написати брошуру "О морали господствующих и угнетенных. Открытое письмо к моим читателям и критикам" (Львів, 1911), у якій пояснив ідею "чесності з собою" як формотворчий і багатозначний принцип моральності, який охоплював крайні межі добра і зла. Завдяки цьому художник слова моделював типи й характери (а не "віддзеркалював чад власної душі", за словами Єфремова), постійно наражаючи їх (характери) на випробування колізіями розуму і чуття, біологічного і соціального, природного і культурного. Якщо порівняти основні положення згаданої праці Винниченка з тезами Ніцше про відмінність моралі владних і підвладних верств ("панської" і "рабської" моралі), викладеними у його філософській студії "По ту сторону добра і зла", то яскраво окреслиться витворений українським письменником національний варіант ніцшеанства, як у Росії — російський". Другими словами: если герои Достоевского проживают в России, то их не может не быть и на Украине. Чем она хуже?
"Олександр Грушевський, вказуючи на інтерес Винниченка до психологічних контрастів, що виявляються як "контрасти-зміни і контрасти-нахили в душі людини", писав: "Сполучення в одній душі краси й огиди — се найбільш різкий зразок психічного контрасту. Се дві сили, можливості в рівновазі, кожна з них може взяти верх і надати свою ознаку психічному життю людини. Поки ці дві сили, сі два начала урівноважують, стримують одна другу, неясно, яким саме шляхом піде дальше життя. Ніби в напруженому очікуванні стоять терези, і щось мале вплине, і терези заворушаться. Що буде тим малим дотиком, який виведе терези з рівноваги?"… Діяння принципу контрастності в структурі творів Винниченка простежує і Сергій Єфремов, який вбачає в ньому особливість світобачення письменника та чи не найголовніший засіб у спробах наблизитися до розгадки таємниць буття: "… немов ціле життя стоїть перед письменником як один суцільний контраст. З якого даремно люди шукають виходу і блудять, нічого певного не знаходячи, плутаючись у нерозгаданих суперечностях". К этим людям, естественно, относится и писатель Винниченко — как один из героев писателя Достоевского.
В ответ на его проповедь новых моральных учений Украинка решила прочитать ему свою проповедь. У него было маловато образования, чтобы поучать интеллигенцию. Поэтому она (не интеллигенция, конечно) решила поучить этого молодого "учителя". Так родилась ее последняя драматическая поэма "Оргія".
4.13.1. Национально-освободительная "Оргія"
Действие "діється під римським пануванням". Сия аллегория означает Украину в составе Российской империи. Сестра Украинки Исидора объясняла на "Голосе Америки": "Оргія", незважаючи на свій античний сюжет, спрямована проти національного гніту та проти поневолення людської особи чужою і ворожою державою" (11, 253).
Греческий поэт Антей поучает своего ученика Хилона:
Як? Я, і ти, і наша рідна мова
латинськими вже стали?
…В поезії латинській
і я ж тобі, здається, показав
усе, що тільки варт було пізнати.
Не думаю, щоб ритори в тій школі
тобі могли подати щось нового,
бо я їх знаю. Думаю, що ти
вже міг би їх учити.
Однако, нуждаются ли поэзия Пушкина и Тютчева, драматургия Чехова, проза Достоевского и Толстого в таких учителях, как Украинка (и ее учителя Шевченко и Франко)?
Хилон хочет поступить в хор панегиристов богатого и знатного покровителя искусств римлянина Мецената. Реакция Антея:
Ти? Ти вступиш
у хор панегіристів? В тую зграю
запроданців, злочинців проти хисту?
О, краще б ти навіки занімів,
позбувся рук, оглух, ніж так упасти!..
і се був мій найкращій ученик!..
Возмущенный Антей не берет с него денег за учебу и прогоняет. Мать напоминает поэту, что так можно и пролетарием стать:
Справді, сину,
ми зійдемо на пролетарський хліб.
Чи буде ж добре, як твоя родина
просити піде пайки дармової
до тих римлян, що ти так ненавидиш?
Жена поэта Нериса, дочь рабыни-танцовщицы, была им выкуплена из рабства месяц назад. Теперь она желает зарабатывать танцами, в том числе участвовать в празднике у Мецената. Муж против:
Моя кохана! Скарбе мій! Не дам,
не дам тебе юрбі тій безсоромній!
Не підеш ти на оргії до неї, —
вона не тямить, що то є правдива
святая оргія, встанова божа!
Оргии бывают разные: одно дело — гнусные римские, и совсем другое — греческие. Антей предпочитает свои родные:
В нас буйні кучері були, мов тірси,
гукали погляди: Evoe Bacche! (Хай живе Вакх!)
Хоч би сама вода була в кратерах,
ми ще б розходились додому п’яні.
О, я б хотів, щоб ти хоч раз попала
на оргію таку! В святім безумстві
ти б у танку зайшлася, як менада!
Это — хорошие оргии. Это — хорошие вакханалии (праздники Вакха). Жене здесь танцевать не противопоказано. Даже наоборот. Менады (вакханки) при этом впадают в экстаз. Во время экстаза они могут и убить (как убили Орфея). Но это — хороший экстаз, прогрессивный. А у римлян — реакционный. (И вообще: "эта нога — у кого надо нога").
Скульптор Федон с танцующей Нерисы сделал скульптурное изображение богини танцев Терпсихоры и продал ее Меценату. Теперь скульптор передает певцу приглашение выступить у Мецената. Ответ:
Федоне! Не кажи мені такого,
бо я тебе зненавиджу навіки!
Федон резонно спрашивает:
Антею, се якась дивна затятість.
Таж елліна мне першина приймати
хвалу чужинців, і яка ж у тім ганьба?
Антей категорически не согласен:
Чужинців — так, але не переможців.
Бо переможець лиш тоді похвалить,
коли подоланий похилить чоло
йому до ніг і порох поцілує
з-під стіп його.
Федон резонно отвечает:
Таке бувало в персів
та в інших східних варварів. Ніколи
сього від нас не вимагали в Римі.
Не требовали "сього" и в Москве, и в Петербурге. Хотя бы потому, что в коридорах власти Российской империи едва ли не каждый второй был украинец (в XX веке к ним еще добавились грузины, евреи). Усилиями страны и ее властей территория Украины со времени Богдана Хмельницкого увеличилась в десять раз. Но "Антей" женского рода не может забыть, что когда-то столица была в Киеве, который управлял территориями от Белого моря до Черного. Это ему (или ей) нравится. А когда столица переместилась севернее — жизнь стала немила. Сегодня каждый день украинцам напоминают о том, что они — потомки равноапостольных Ольги, Владимира и Ярослава. Но забывают добавить, что у Владимира было 12 сыновей и каждый имел свой удел на громадной территории Восточной Европы. Так чьими же потомками являются белорусы и русские? Однако Антеям жизненно необходима всемирная слава:
Не вимагали? Хто ж то перейшов
по нас, як по містках, до храму слави
всесвітньої? Кого ми на собі
з безодні варварства на гору несли?
Чи ж не лягли ми каменем наріжним
до мавзолея нашим переможцям?
І ми ще маємо радіти з того,
що нам дозволять у гучних палатах
на лірі заграбованій пограти?
Антей посылает Федона:
Іди служи своєму Меценату,
забудь краси великі заповіти,
забудь несмертний образ Прометея —
борця проти богів, забудь і муки
Лаокоона — страдника за правду…
Да, троянец Лаокоон пострадал за правду: этот жрец Аполлона уговаривал соотечественников не верить коварным грекам и не вводить деревянного коня в Трою. Лаокоона не послушали. Троя была разрушена. Из нее бежал Эней. Он основал Рим. Так неужели "Антей" стал римским коллаборационистом? Да нет: просто зарапортовался, ослепленный межнациональной ненавистью. Ненависть — плохой советчик.
Рим собирает налоги. Богатый Меценат щедро платит артистам. Антею не нравится золото Мецената. На это его жена резонно отвечает:
Не сам же Меценат його стягає.
Та й ти як спадок одібрав по батьку,
то не питав, хто й як його надбав.
Антей: Я знав, що то було придбання чесне.
Итак: греки честные, римляне — нет. Римляне — рабовладельцы. А греки — … Кто? См. учебник по истории Древнего мира за пятый класс о рабовладельческом строе в Древней Греции.
Танцовщица Нериса хочет танцевать. Антей не возражает:
Може, справді
ти можеш відродити для Корінфа
святую таємницю Діоніса.
Но она желает славы — и у римлян тоже. Антей не пускает. В итоге ему приходится идти на оргию самому.
Антей очень уважает Прометея. Автор поэмы — тоже. Н. Зеров говорил: "Образ Прометея, горді заповіти прометеїзму — це у Лесі Українки не випадковий, не хвилинний настрій. Прометеївська непримиренність і богоборство носились перед нею здавна… Зчарував її цей образ на все життя". А вот колонизатор Меценат Прометея в грош не ставит:
Хто знає, друже, чим була та іскра,
з якої на землі вогонь з’явився?
То, може, був нікчемний перегар,
а все ж нам шанувать її годиться
і поважати батька Прометея,
хоч, може, він і був звичайний злодій.
Но это уже какой-то беспредел: так не уважать Прометея! Дальше — некуда. Развязка приближается. Меценат хотел бы увидеть жену Антея, известную мастерством танца. Но Антей помочь ему ничем не может, "бо мати, жінка і сестра у мене перебувають завжди в гінекею". Меценат: "Недобрий звичай ваш!" Антей: "Такий він здавна, — не я його, преславний, встановив".
Украинка симпатизировала феминизму, идеям полного равноправия женщины. И здесь вдруг такие симпатичные угнетенные греки оказываются угнетателями женщин. Что такое? Да очень просто: создается иллюзия объективности автора. Маленькая правда подается накануне большой лжи. Большую ложь, естественно, озвучивает сам Антей. Когда он начинает, Хилон обращается к хористам-грекам:
Товариші! Мовчіть! Антей заграв!
Лексика поэмы вполне современная: "пролетариат", "товарищи". Песня Антея тоже вполне соответствует началу XX века в России: к ненависти межнациональной добавлена тема ненависти классовой. Тише, товарищи, Антей петь будет!
Тепер, всесвітній даре, послужи мені,
Дзвени, дзвени! Грай, грай!
Духа оргії нам збуди!
Голос дай німоті рабів!
Розворуши нам оспалу кров,
розмах дай нашій силі скритій!
Дай почути нам яру міць!
Дай сп’яніти з надміру сил!..
Украинкин Антей — борец за социальную справедливость. Но в Древней Греции этого никогда не было. Аристотель давал такое определение: "Раб есть говорящее орудие". Греки считали, что одни люди рождаются по природе вещей свободными (эллины), а другие — рабами (варвары — это все остальные, не-греки). Не было никакой социальной справедливости в Греции. Не было ее и в Украине. Всегда были холопы и была шляхта (казацкая старшина). Украинке об этом прекрасно известно. Еще на заре туманной юности она делала записи "Про козаків": "Про козаків маємо певні звістки тільки з XVI в. Староста черкаський і канівський Дашкевич просив у великого князя литовського осібної організації для козаків, але не дано… Польське право (після Люблінської унії 1569 р.) волю скасувало, в Польщі вже було на той час кріпацтво". Ну вот, а говорили, что Екатерина II закрепостила "вільне козацтво". Но оказывается, что социальная несправедливость на Украине была всегда: и до воссоединения с Россией, и после воссоединения. И после разделения с Россией она есть и будет (президенты и премьеры то и дело вылезают на трибуну, напоминая своим холопам о "священном праве" частной собственности). Только степень этой несправедливости колебалась. Какова она сегодня — это может определить каждый "національно свідомий" украинец. И еще он может констатировать: являются ли именно русские источником социальной несправедливости в независимой Украине. Так было и в начале XX века. Поэтому сравнение рабовладельческого Рима с Россией, а свободной Греции с Украиной — это и есть большая ложь Украинки.
Есть и другие, более мелкие "неправды" в сочиненной ею аллегории. Если греческий и латинский языки отличаются так, как отличаются греческий и латинский алфавит, то русский и украинский языки похожи так, как похожи украинские и русские буквы. Между греками и римлянами — никакого родства; а потомки Владимира и Ярослава правили и в Пскове, и в Новгороде, и во Львове, и в Тьмутаракани. Но "Антеям" все это — по барабану. Они люди несгибаемые ("гвозди бы делать из этих людей"): и за коллаборационизм с угнетателями карают сурово. "Оргія" заканчивается так:
Неріса, усміхнувшись, подається до префекта. В юрбі здержаний сміх. Антей раптом зриває ліру з канделябра і кидає її з розмаху в Нерісу. Неріса заточується і падає долу.
Неріса: Рятуйте! Він мене убив!..
Антей нахиляється до неї і бачить, що вона конає.
Антей (тихо і наче спокійно): Убив…
Лира певца всегда была грозным оружием. Но и это еще не все:
Антей (здіймає з ліри одну струну. Звертається до Хілона і Федона, що стоять попереду юрби):
Товариші, даю вам добрий приклад. (задавлюється струною і падає мертвий край Неріси).
Короче: все умерли… А что же "товарищи"? Например, товарищ Винниченко (Ихтиандр), которому и была адресована сия аллегория? Удавиться он, конечно, не удавился. Но шуму было много.
4.13.2. Человек-амфибия после "Оргії"
Товарищ Винниченко сыграл в истории Украины видную роль. Его биография заслуживает внимания будущего романиста. Тем более, что он всю жизнь блуждал в тех же трех соснах (между безбожным коммунизмом и безбожным национализмом), что и Украинка. Но если она это делала больше на бумаге, то он — еще и в жизни.
Владимир Винниченко (1880–1951) родился в Елизаветградском уезде Херсонской губернии в семье чабана. Учился в сельской народной школе, а затем — в гимназии Елизаветграда. "Протести проти соціальної та національної нерівності поклали основи його революційності на все життя. В старших клясах гімназії він бере участь у революційній організації, пише революційну поему, за яку одержує тиждень "карцеру", й нарешті його виключають з гімназії". "В 1901 році він вступає на юридичний факультет Київського університету і того ж року створює таємну студентську революційну організацію, яка звалась "Студентською громадою"… В 1902 році був уперше заарештований за належність до революційної української організації й посаджений до київської в’язниці… Восени, через виключення з числа студентів, Володимира Винниченка позбавлено права на відстрочення військової служби й забрано в солдати. Проте військової служби він фактично не відбував, бо влада, боячись революційного впливу на товаришів-військових, тримала Володимира під арештом, в канцелярії роти. Але він, переодягаючись вночі у цивільне, тікав з касарні й віддавав свій час на провадження роботи серед київського пролетаріяту. Цю діяльність відкрито, й Володимир мав бути заарештований. Довідавшись від військових товаришів з канцелярії роти про те, що готується арешт, Володимир Винниченко скидає солдатську уніформу і емігрує до Галичини. В цей час існувала вже перша революційна партія України — РУП, до якої належав і В. Винниченко. У Львові Винниченко провадить партійну роботу. Бере участь у партійних газетах… і пише брошури й книги на революційні теми. При перевозі в 1903 р. нелегальної літератури з Галичини до Києва на кордоні Винниченка знов арештовано. Як дезертир і революціонер він був посаджений у військову в’язницю — київську фортецю… Його звільнила перша російська революція — революція 1905 року. Винниченка звільнено з фортеці в силу проголошеної амністії".
"Під час ув’язнення він написав цілу низку літературних творів… Під час революції Українська революційна партія прийняла марксистську програму і назвалася Українська соціял-демократична робітнича партія (УСДРП). Винниченко увійшов до складу центрального комітету цієї партії… Реакція, що настала після розбиття революції 1905 р., примусила Винниченка знов тікати за кордон. Там він працює в закордонних партійних організаціях і час від часу нелегально виїздить на Україну в партійних справах… В 1906 році мандрівка по Україні, в результаті якої написано цілу низку оповідань… В 1907 році знов був заарештований у Києві й посаджений в "знамениту" Лук’янівку (тюрма в Києві, де перебували майже всі видатні члени Революційної партії). Через вісім місяців сидіння Винниченка випущено "на поруки". Довідавшись про те, що має бути засуджений за свою політичну діяльність на каторгу, Винниченко ще раз емігрував… Незважаючи на велику загрозу бути знову заарештованим, він бере й далі участь у нелегальних з’їздах… Революція застає Винниченка в Москві…".
Сказанное выше цитируется по статье "Володимир Кирилович Винниченко (біографічна канва)", которую опубликовала в 1953 г. в Нью-Йорке жена писателя Розалия Винниченко. Своему спонсору Чикаленко в 1911 году он писал о ней: "Жінка моя — жидівка, але ми погодились, що сім’я буде українською і будемо мати дітей тільки тоді, коли мати їх підготується остільки, щоб вони могли бути виховані українцями… Я хочу збудувати собі таку сім’ю, щоб вона відповідала своєму природньому призначенню, а не приписам моралі і законів". Впрочем, чего не напишешь спонсору-националисту? Судя по всему, ему так и не удалось должным образом "підготувати мати своїх українських дітей".
Писал много, печатался часто, молодым автором интересовались авторитетные писатели, популярные журналы и издательства. Он был революционером в жизни и революционером в творчестве. М. Коцюбинский писал: "Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка". В рецензиях — диапазон от восторга до полного отрицания его произведений как аморальных, безжалостно сатиричных по отношению к своему родному, украинскому. Его пьесы постоянно были в репертуаре театра Леся Курбаса, стационарного украинского театра Н. Садовского. После поражения первой русской революции в его творчестве усиливаются мотивы биологические и сексопатологические, доминируют темы чести, измены, подлости, лжи, стихийного импульсивного проявления темных подсознательных инстинктов. Его спонсор Е. Чекаленко вспоминал о творчестве украинского Антея: "Микола Садовський іронічно каже, що Винниченко розробив у п’єсі відомий анекдот:
"Гімназист звертається до знайомого лікаря з проханням прищепити йому сифіліс. Лікар, страшенно здивований, але зацікавлений, розпитує, нащо, для якої потреби?
— Я хочу помститись вчителю математики…
— Але як саме?
— Я заражу нашу покоївку.
— Ну?
— А вона тата, а тато — маму, а мама — учителя".
Отаке комічне враження робить і остання п’єса Винниченка" (16, 441).
В феврале 1917 года он, известный и авторитетный революционер, возглавляет Генеральный секретариат украинской Центральной рады (первое правительство УНР) и назначается генеральным секретарем внутренних дел. Винниченко является автором многих деклараций и универсалов УНР, в которых провозглашалось место Украины в федеративном устройстве будущего государства, которое рождалось на месте Российской империи. Он участвовал в переговорах с Временным правительством в Петрограде о судьбе этой федерации.
А в дневнике в это время появляются такие слова: "Але ж як я скучив за писанням. Ніколи ні за одною коханою жінкою я не тужив так, як за тишею, пером і папером. Холодію, як уявляю, що я пишу". Вскоре такая возможность представилась: назрел очередной политический кризис. Фракция социал-демократов в Центральной раде выходит из правительства и руководство переходит к Украинской партии социалистов-революционеров (УПСР). Обязанности премьер-министра Винниченко сложил после провозглашения 22 января 1918 года Четвертого универсала, согласно которому Украина считалась самостоятельной республикой.
Большевики (в том числе и украинские) захватывают Киев. Правительство УНР под руководством эсера Голубовича переезжает в Житомир. А Винниченко, сменив фамилию и внешность, вместе с супругой выезжает на юг Украины. Наступает период болезненных раздумий и колебаний в поисках дальнейших ориентиров как своей политической деятельности, так и развития событий на Украине. Перед его глазами проходили ничем не оправданные убийства, никем не сдерживаемая ненависть и жестокость. Он убежден, что широкие массы не осознают конечной цели гигантского движения стихийных сил, что их ведет инстинкт социальной мести и идеи грубой элементарной справедливости. Он признает, что беднота верит большевикам, "що вся біднота є большевики, що Народні Комісари з ними, з біднотою, проти багатих, проти буржуазії".
Для большевиков цель оправдывает любые средства: "Тисячі людських жертв, пролита кров, зруйноване життя десятків тисяч, факти самогубств, божевілля, руйнація господарської, політичної, звичаєвої машини. Це все серйозні факти, це не жарти, це такі вчинки, які роблять свідомо і ради певної мети, за яку вони дозволили собі все це допустити"; "І от яке повинне бути становище людини, яка ніколи не стояла за інтереси багатих, яка все життя поклала на ідею революції і соціалізму, але яка не вірить, що большевицьким шляхом можна допомогти тим ідеям реалізуватись. Що їй робити". Понимал Винниченко и то, что народ был разочарован деятельностью Центральной рады, что возглавляемое им правительство, по сути, ничего не дало рабочим и крестьянам.
Летом 1918 года он со дня на день ожидал ареста после свержения Центральной рады царским генералом Скоропадским с помощью немецких войск. 1 августа гетманская полиция арестовывает его, но вследствие большой известности и авторитета 4 августа выпускает. Он выдвигает идею восстания против гетмана Скоропадского и его союзников. После бегства гетмана Винниченко стал председателем нового правительства УНР — Директории. Здесь опять расстройство: члены Директории — "чесні патріоти, але тільки патріоти. Вони не революціонери". Он же — и патриот, и революционер в одном лице (как настоящий человек-амфибия).
Характерное свидетельство об образе жизни этих патриотов (а заодно — и революционеров) приводит Забужко: "Дозволю собі цитату зі спогадів міністра закордонних справ ЗУНР Л. Цегельского про переговори в листопаді 1918 р. з тим самим Винниченком уже в іпостасі політичного діяча — голови Директорії УНР. Змальована Цегельским сцена обіду в "ставці" наших "народників" до deja vue нагадує репортажі сьогоднішніх глянсованих журналів із життя пострадянської еліти: "Обід був царський. Я бував на обідах у першорядних ресторанах Відня чи Берліна, навідувався ще до війни у ресторани Києва, їв і при галевому цісарському столі в австрійському Бургу і в намісників та міністрів, пригощався і в гетьмана, проте обід, яким нас гостила соціалістична Директорія Української Народної Республіки трудового народу, перевершив усе. Після галицької мізерії, де ми — члени влади — харчувались по малих трактирнях, мені видавалося це просто розпустою. І страва, в царській сальонці і на царській посудині подана, чомусь не лізла в горло. Директорія справляла на мене враження так званих парвеню. У гетьмана — бувало — я почувався значно краще. Там приймали по-панськи, цебто вишукано та культурно, однак помірковано, навіть доволі скромно. Тут, у революційній "головній ставці" їди і забагато, і зарозкішно. Що ж то буде, як ці соціалісти стануть дійсними володарями України?.." Ключове слово в цьому уривку, який коментарів не потребує, — "розпуста" (10, 511).
Поскольку реальная власть оказалась в руках военных во главе с Петлюрой, революционер пытается выйти из состава правительства. В январе 1919 года он записывает: "Розгроми робітничих з’їздів, розгроми професійних спілок, примусова зміна вивісок, потурання реакційним силам та процесії з попами — це ті вчинки, які були одною з причин большовицького наступу на нас. Єврейські погроми також явились результатом цієї політики, проти волі військових, але як неминуче явище. А я мушу приймати весь тягар цих помилок на себе, мушу удавати, що це й з мого погляду — необхідне". Что Украинка сказала бы Петлюре по поводу этих "процесій з попами"? Известно что: "Темна сила. Цур їм!".
Красная Армия гонит Директорию до Винницы. Директория пытается заручиться поддержкой Антанты. Но представитель последней полковник Фрейденберг требует "как собаку" выгнать из правительства большевика Винниченко. А тот и рад: такой конец "очищає ті мої невільні помилки перед соціальною правдою, зроблені в ім’я правди національної". Даже гордится, "що Капітал зробив мені честь причислити мене до тих, з якими він не може зжитись".
Вскоре с мандатом ЦК УСДРП В. В. отправляется за границу для участия в международной социалистической конференции, но останавливается в Австрии, где "создал УКП — Украинскую коммунистическую партию, призванную бороться против "петлюровщины" и белогвардейщины в Украине в тесном контакте с большевистским правительством России" (16, 439). Приветствует установление диктатуры пролетариата в Венгрии, обдумывает перспективы революции в Западной Европе. Встречается с министром иностранных дел Венгерской советской республики Белой Куном, обсуждает возможность своего возвращения на Украину и сотрудничества с правительством Украинской советской республики. Бела Кун по радио связался с Лениным. Тот санкционировал возвращение украинского коммуниста и телеграфировал в Харьков руководителю украинского большевистского правительства Раковскому: "В отношении Винниченка в принципе согласны…" Ленин дает добро.
До В. В. доходят вести с Украины: "Дезорганізація, розпущеність, розгубленість, деморалізація. Директорія живе у вагонах, круг яких купа екскрементів, сміття, бруду. Міністри сваряться, гризуться, скаржаться, арештовують один одного". Не может сдержать своего гнева и возмущения по поводу политических акций Директории (союз с Антантой, договор с Польшей); всячески высмеивает своего бывшего коллегу, главного атамана войск УНР фактического руководителя Директории Петлюру, называя его "балериною", "шамотливим нікчемним чоловічком", "смішним і шкідливим".
В. В. анализирует два года государственного строительства и приходит к выводу, что он при этом делал все, что более всего позорило и топтало его достоинство: "Я мушу, нарешті, констатувати, що я занадто дорого заплатив за "творимую легенду" нашої державності. Занадто дорого: я віддав за неї не тільки свої книжки, це ще біда не велика, — я віддав свої переконання, свою політичну, моральну честь, свою гордість і гідність, свою незалежність і свободу в жертву цього жорстокого бога. Два роки революції нашої я топтав себе, плював собі в лице, зраджував себе, нівечив те, що вважав до того часу справедливим і вартим усякої боротьби. З дитинства ненавидячи попівство, релігійний дурман, ледачих жерців його, носіїв і охоронців всякого насильства, все життя борячись з ними, все життя мріючи про той час, коли нарешті, можна буде схопити за горло цих душителів неспокійного шукання, — я, коли цей час настав, разом з Петлюрами й попами їду на площі, дзвоню у дзвони, співаю молебні, кроплю "священною" водою схилені голови вічнодурманених, вічнообманених, вічно задушених "малих братів" своїх".
В сентябре 1919 года после заграничной конференции УСДРП В. В. с некоторыми коллегами выходит из УСДРП и в Вене создает Заграничную группу украинской Коммунистической партии. Он продолжает переговоры о своем выезде в Москву и пишет "Лист до класово несвідомої української інтелігенції" (Друкарня політичного відділу дивізії "Червона Галичина", 1920, с.3): "Я належу до російсько-українського, до комуністичного табору… Комунізм не є тільки політична теорія, це не є те, що зветься "політикою". Комунізм є філософія всього життя людини, класу й усього громадянства в найбільших і найдрібніших їхніх актах. Комунізм охоплює рішуче всі сторони людської істоти й її існування на кожному кроці. Комунізм є вища гармонія психічних і фізичних сил людини, є та "чесність з собою", та послідовність і цільність, яку я силкувався пропагувати й якої сам не додержав, коли на мене хлинула хвиля національної революції. Я не мав сили прийняти цю хвилю, й утримувати рівновагу й гармонію всіх сил, хвиль у своїй душі". Оказывается, в Галичине бывали не только дивизии СС.
Он обращается к "національно свідомим", но "класово несвідомим": "Їдучи на Україну, на робітничо-селянську, соціалістичну Україну, я пишу цього листа до тих українців, які не затруєні часом отаманщини, які не мріють на стражданнях свого народу будувати свої маленькі втіхи, які не визискували нічого і не хочуть визискувати… Тих ще раз з повного товариського гарячого чуття серцем я кличу за собою на Україну, на соціалістичну радянську Україну! В ряди борців за щастя всіх поневолених всієї України, всієї людськості".
Перед отъездом в Москву В. В. скромно пишет о себе в дневнике: "Намічається путь на Голгофу. Треба, щоб знову чашу приниження, образ, тривог, боротьби було мною випито. Так вимагає те, що зветься "сумлінням". Цього вимагає те, що зветься "інстинктом соціабельності". Словом, я знову тікаю з тиші, затишку, спокою, самоти, атараксії до непевності, неспокою, страждання, втоми, до туги за спокоєм". В мае 1920 года В. В. вместе с женой Розалией Яковлевной выезжает в Советскую Россию. Встречается с Каменевым, Троцким, Зиновьевым, Чичериным, Радеком. Пишет "Докладную записку ЦК РКП", в которой изложил ряд своих предложений по усовершенствованию федеративных связей между Российской и Украинской советскими республиками. В дневнике об этом же: "Відмовляючись від самостійництва, відмовляючись цілком щиро, як протирічивого духові комуністичного устрою світу, я в той же час не можу відмовитись від того, що вважаю вірним, відповідаючим духові комунізму, від дійсної, справжньої, соціалістичної федерації рівних і внутрішньо-самостійних робітничо-селянських республік".
Но в июле планы несколько изменились: "Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрусюю з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло — літературу… Тут у соціалістичній совєтській Росії я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду як письменник, а як політик я всією душею хочу померти".
Однако временно политические похороны отложены. В. В. едет на Украину, затем возвращается в Москву. После переговоров с украинскими большевиками Мануильским, Раковским, Петровским его назначили членом ВУЦИК, заместителем Председателя Совета Народных Комиссаров и наркомом иностранных дел Украины. Он принимает предложенные посты, а сразу же после этого пишет "Лист до українських робітників і селян", в котором резко критиковал политику партии и правительства в национальном вопросе и склонялся к политической программе новообразованной Украинской Коммунистической партии.
В. В. хотел быть членом Политбюро КП (б) У. А ему давали только место в ЦК. Тогда он решительно заявил, что без участия в Политбюро невозможно его вступление в КП (б) У; не будучи членом Политбюро, он отказался быть и членом правительства (ибо не всякое место подходит "для Голгофы").
В своем дневнике В. В. записывает: "Найбільшому ворогові капіталу, совєтській Росії, загрожують великі небезпеки". Далее перечисляет пять главных опасностей — и делает заключение: "Маючи на увазі всі ці обставини, не можна з цілковитою певністю вірити в перемогу революції. Нічого надзвичайного не буде, коли совєтська влада (власне, "совєтська") упаде сама собою, навіть без війни, від знесилля, закам’янілості, непомітного перетворення в контрреволюцію".
Торг закончился. Не договорились. Место члена Политбюро получить не удалось. 23 сентября 1920 года В. В. официально выезжает за границу и больше на Украину не возвращается. Голгофа не состоялась.
Беспокоила В. В. морально-этическая сторона революционных событий: "Яка ж різниця між комуністом і контрреволюціонером? Ідея справедливості, соціальної й економічної рівності, ідеї "правди" в масах захитана. Маси не можуть абстрагувати, не можуть робити аналіз законів революції, не можуть жити майбутніми перспективами. Вони будують свій світогляд, свою віру, свої симпатії на конкретних, теперішніх явищах, вони їх бачать, з них виходять, у них вірять. Вони не можуть мислити як теоретики; революція, мовляв, принесе соціалізм, рівність, братерство, справедливість і т. д. Вони бачать, що комуністи-комісари беруть хабарі, крадуть, п’ють, розкошують, живуть як "буржуї", а робітники працюють, бідують, голодують. Де ж та рівність і справедливість? Яка ж різниця між комуністом-комісаром і царським приставом, околодочним і т. п.? Навіщо ж битися, голодувати, коли за царських приставів робітникам і бідним жилося принаймні краще, легше, тепліше, ситніше? Де та рівність, коли і в соціалістичній Росії так само панує нерівність, коли один має "кремльовський" пайок, а другий "голодний", коли один має все, а другий нічого, і той, хто має все, їздить на автомобілях, бере хабарі, нічого не робить, а той, що нічого не має, працює й виснажується в даремних зусиллях проіснувати? Що ж таке, в такому разі, комунізм? В хороших словах? В парадах?".
Если бы В. В. получил место члена Политбюро, он бы показал, что такое настоящий коммунист. Но не судьба (место члена ЦК для этой миссии никак не подходило). Приходится уезжать. Вот так и получается, что "дійсних комуністів, дійсних борців, відданих, ідейних, чесних, безкорисних — стає все менше й менше, а затим настає все більш чиновників, сухих, черствих, слухняних, егоїстичних, погаслих, не здатних до нового, упавших по суті в старе і тільки службово по новому".
В качестве писателя В. В. оставался на Украине еще лет пятнадцать. Его произведения печатались часто и большими тиражами, издавались и ставились пьесы. После XII съезда РКП (б) большевики начинают известную "украинизацию", которую В. В. принял с большой радостью. В 1924-28 гг. вышло его "Зібрання творів" в 23 томах. В 1930-32 гг. — еще одно "Зібрання" в 28 томах. Госиздат Украины публикует рассказы под грифом "Бібліотека юного ленінця". В издательствах Киева, Харькова, Москвы, Ленинграда выходят рассказы и повести на украинском и русском языках (что и не удивительно: "амфібія").
Летом 1928 года редакция журнала "Життя й революція" сообщала: "…В Музеї Революції редакція влаштовує прилюдний диспут "Сонячна машина" — останній твір В. Винниченка". Этот роман имел большой читательский успех. Н. Зеров писал: "У нас ніколи не було великого роману з елементами авантюри та соціальної фантастики".
Еще в 1906 году Украинка в статье "Утопія в белетристиці" прослеживала развитие утопии: "Первісна легендарна теологічна утопія вилилася в формі легенди. З неї згодом народилась утопія пророча, політична, що приймала найбільше форму поетичної імпровізації". Затем пришел черед утопии в беллетристике. И вот, наконец, один из тех, кто рожден, чтоб сказку сделать былью, создает утопию на украинском языке. На обложке можно было прочитать: "Утопічний роман. Перший український утопічний роман! Перший за весь час існування нашої літератури!". Наконец-то.
Один из рецензентов писал: "У "Сонячній машині" Винниченко зразу спробував вийти з вузького кола своїх тем, узявшися до соціальної проблеми про перебудову людства і змалювавши нам ще одну утопічну картину "прекрасної будучини".
В своей статье на эту тему Н. Зеров говорил: "Винниченко дивиться на "Сонячну машину" як на вкоронування своєї давньої проповіді; він хоче довершити розпочате діло ревізії капіталістичного ладу в його ідеологічних відгомонах, і тому він не має рації відступатися від засобів, що можуть дати найповніший вияв ідейній стороні твору".
Еще в одной рецензии революционеров из романа "зіставлено з російськими конспіраторами із "Бесов" Достоєвського". Украинцы, однако, имеют собственную гордость. Имеют они и собственных бесоодержимых. Когда В. В. предложил свой роман одному немецкому издательству, в ответ прозвучало: "Ми комуністичної пропаганди, хоч як хитро та майстерно її прикрито, — не провадимо".
Украинка, помнится, жаловалась: "Удручає в російській літературі навіть не стільки порнографія, скільки сумбурність і безпомічність думки й фантазії, безпорадність в рішенні навіть елементарних психологічних проблем. Іменно це найбільше прикро мені й в ославлених "Щаблях життя"… Так, наче люди з зав’язаними очима пишуть". Этими же "Щаблями" закончил свою статью и Зеров: "В авторові все ще сидить десь запальний, темпераментний і часами наївний філософ "Щаблів життя". Він ще не переборений; його думки та декламації не зліквідовані до краю, і тому "Сонячна машина" робить враження компромісу між давніми навиками і новими прагненнями, між природними даними автора і його новими літературними завданнями".
Современный исследователь пишет об авторе романа: "Обставини, а не брак таланту призвели в подальшому до численних претензій критики до цієї нещасливої "візитової картки" української літератури. Причому закиди йшли не лише від представників "бойового загону" українських радянських критиків, а й від представників української еміграції, таких, як, скажімо, Євген Маланюк, котрий (абсолютно безпідставно вважаючи творчість Винниченка "квінтесенцією російсько—жидівського намулу на Україні") риторично запитував: "Отже, яку особистість могли плекати й формувати винниченкові писання, цей фатально-задушливий світ, населений пожадливими, ненаситно-жерущими й слиняво "кохаючими" тарантулами? Похмуро-вперта свинорила спрямованість вниз, в порох, у болото"… Що ж до Винниченка, то його політична програма, зокрема Платформа Українського "Революційно-Соціалістичного Союзу", тепер загальновідома. Винниченко вважав за можливе вдосконалення людини тільки завдяки змінам у суспільному ладі, хоча при цьому він і підкріплював свою Платформу "Внутрішніми суб’єктивними умовами щастя", тобто екзистенціальні моменти теж покладав за надзвичайно суттєві в людському суспільстві. Винниченко вірив у те, що людину можна вдосконалити й перевиховати та змінити завдяки вірі або ж такої філософії, як його "сонцеїзм", яку він згодом розвинув і назвав "конкордизмом".
Главное задание писателя и его бесчисленных партайгеноссе было одним: сказку сделать былью. Но правильно сказано: самое страшное в утопиях — это то, что они реализуются. Большевистский эксперимент продолжался. В стране идет коллективизация, раскулачивание; как следствие — приходит голод. Гибнут миллионы. Добровольно уходят из жизни коммунист Н. Хвылевой и соратник Ленина, известный партийный и советский деятель Н. Скрыпник ("украинский Дзержинский"). Однако остающиеся украинские коммунисты уходить не торопятся, а напротив: активно исполняют директивы партии и правительства. В сентябре 1933 года В. В. пишет открытое письмо в Политбюро КП (б) У, где обвиняет Сталина и его эмиссара Постышева в массовом терроре против украинского народа, доказывает, что в советской действительности идет "будівництво не соціалізму", а восстановление "національної єдино-неділимської Росії, відновлення старої тюрми народів".
Когда же он это понял? Оказывается, давно. Еще в 1926 году писал в дневнике: "З большевицького червоного яйця на очах вилуплюється фашизм. Уже можна бачити всі характерні прикмети його". Не знать этого было нельзя: вовсю работал Гулаг, уничтожались священнослужители, дворянство и любая оппозиция. Но коммунисты Хвылевой и Скрыпник, Шумский и Винниченко об этом молчали. Более того — соучаствовали в преступлениях большевиков. Оно и понятно: шла украинизация. Коммунисты (они же фашисты) издавали гигантскими тиражами В. В. и прочих. Шли неслабые гонорары. Нужно было помалкивать. И так много лет.
В ответ на его письмо ноябрьский пленум ЦК КП (б) У 1933 года назвал В. В. "старим вовком української контрреволюції". Гонорары (которые шли с Украины в Германию и Францию) закончились, издавать перестали, книги изъяли из библиотек. В. В. сильно переживал, имел нервное потрясение. Однако вскоре оправился, купил старую усадьбу в окрестностях Канн, занялся садом и огородом, продолжал писать.
Перед Второй мировой войной пишет "Открытое письмо Сталину и членам Политбюро ВКП", где в интересах "защиты и обороны социализма" призывал изменить национальную политику в СССР. В заключение он говорил: "Вся беда, одним словом, в Германии. Да и не столько в Германии, в германском народе, как в Гитлере, насильственно захватившем власть над этим народом и террором навязывающем ему свои психопатические настроения и вожделения".
После победы над фашизмом мечтал вернуться на Советскую Украину, пытался наладить связи с советским посольством в Париже. Перед смертью в 1950 году обратился к украинской эмиграции: "Українська держава і державність на Україні є. Ні відмовляти їй, ні творити нема потреби. Тридцять років тому її виборов, відновив і створив український народ. За неї він 30 років не переставав і не перестає боротись, за неї він ніс і несе там на Україні величезні жертви своїми кращими синами, замученими по тюрмах, таборах, каторгах".
Такая вот история. Жизнь и приключения В. В. достойны авантюрного романа. Это будет что-то среднее между "Бесами" и "Человеком-амфибией". Но он был бы еще интереснее при наличии конгениального женского персонажа. Можно представить себе, какое место во всех этих событиях рядом с Ихтиандром Верховенским заняла бы Гуттиэра (марксистка, атеистка и националистка Украинка), проживи она еще лет десять.