власне сумління скаже. Є шанси сподіватись, що хоч перші числа "Громадського слова" і "Праці" та таки вийдуть отим quasi-явочним порядком десь у декабрі. Таким способом уже вийшла народна газетка "Хлібороб" в Лубнах. В Петербурзі має виходити журнал "Вільна Україна", кажуть, ніби й розрішення вже є…
От вам і "стан речей". Коли описано "мало вразумительно", то не здивуйте, — в нашому житті тепер "вразумительности" мало. Живеш наче в романі романтичної школи: кругом контрасти, антитези, неможливості, трагедії, комедії, трагікомедії, хаосі серед нього якісь героїчні сцени та фігури немов з античної драми. Ніхто не знає, що буде завтра, мало хто пам’ятає, що було вчора. Бувають моменти, коли тратиш почуття дійсности: то якось зовсім непочуваєш, що живеш в революції (вдумайтесь в значення сих слів), то знов день і ніч в голові тріщать сухі перебої сальв "усмирителів" і здається, неначе весь світ поділився на взаєможерні партії".
Именно такова марксистская картина мира. Однако и свою собственную жизнь Украинка (года за два до революции) рассматривала как сюжет для беллетриста: "І вродиться ж отакий чортовий організм! варто було б його кретинізмом або що доповнити, то принаймні "внутрішня гармонія" була б, а так виходить щось таке, що тільки як сюжет для белетриста, може, надається, але яко умова для розвитку самого того белетриста має сумнівну вартість".
Какому же "беллетристу" под силу изобразить во всей сложности такую многогранную личность во всей полноте ее революционной деятельности? Сама Украинка проницательно отнесла себя к живым типам Достоевского (которого она очень внимательно изучала). В письме к сестре Ольге она писала об этом так: "Знай теж, що не завжди через егоїзм я немов віддалялась від тебе, я просто "щадила" тебе, і тут я, може, добре робила, — "ніколи не буває пізно зазнати страждання". Ти не хочеш бути поетом-суб’єктивістом, писателем-"кровописцем" — нащо ж розтроюджувати тобі серце і розгвинчувати нерви не вчитаними, а живими типами Достоєвського?". Живых типов Достоевского хватало и в окружении Украинки. Поэтому для любого романа Достоевского нашлось бы много чисто украинского материала. Легко можно себе представить украинское "Преступление и наказание" или украинских "Бесов", украинского "Подростка" или украинских "Братьев Карамазовых". Будущему романисту нетрудно было бы собрать для этого материал.
5.1. Исторический фон романа
После захвата Константинополя турками в XV веке единственной православной державой на земле оказалась Россия. Преемственность между православной Византией и православной Россией осознавалась всем православным миром. Осознавали ее и те православные, которые были захвачены католической Польшей. Так в XVII веке, по словам Забужко, в Киевской Духовной Академии существовало "книжницьке коло, яке ще задовго до Переяслава було розробило ідейну програму культурної (NB: не воєннної!) експансії на Москву як духовної місії Києва — "Богохранимого града", "другого Єрусалима". "Знаряддям визвищення другого Єрусалима — Києва мала стати Москва. Її військова сила мала здійснити програму української інтелігенції. Безнастанні заклики до боротьби проти турків і татар у проповідях Галятовського, Барановича і всіх українських проповідників XVII сторіччя, ба навіть і самого Стефана Яворського… — не загальники, як може тепер здатися, і не результат татарських наскоків на Україну, а насамперед вияви цієї універсально-християнської ідеології" (Ю. Шерех)" (10, 354).
Многие сравнивали Россию с Римом, а Украину — с Грецией: "Греція-бо таки підкорила Рим культурно після того, як її саму оружно підкорили римські легіони, і чи не цей власне приклад і світив провідною зорею нашим мислителям "київського кола", коли вони в перших декадах XVII ст. розробляли концепцію "двох Росій" (Малої й Великої) за зразком "Малої й Великої Греції"… Без цього навряд чи дасться сповна збагнути психологічні витоки нашого "малоросійства": ті перші покоління гетьманської старшини, котрі рекрутувалися в імперське дворянство, робили це так легко й без жодних моральних зусиль зокрема й тому, що ще чулися повноправними, ба в певному сенсі й привілейованими спадкоємцями імперської культури. Вони пишалися історичною "духовно-навчительною роллю своєї "Малої Греції" стосовно "Великої", тим, що з Києва, як хвалився в 1730-х рр. Гедеон Вишневський, "аки с преславных оных Афин, вся Россия источник премудрости почерпала" (10, 356).
Она продолжает: "Мусимо визнати "свій пай" у розбудові Російської імперії, оту саму трьохсотлітню "Маросєйку" української історії, що її й донині "методологічно розгублена" російська історіографія бере за доказ "общерусского единства", — не моральною девіацією, не загадковою похибкою розвитку, а наслідком таки питомо українського — ранньомодерного — "національного проекту" ("православної імперії" з "духовною столицею" в Києві), який не вдалося зреалізувати в його первісному вигляді" (10, 359). "Первісний вигляд" — это империя со столицей в Киеве. Это хорошая империя. А та же империя со столицей не в Киеве — это нехорошая империя.
Конечно, для христианина в принципе все равно, где будет столица "православної імперії". Но для нехристианина — далеко не все равно. "Цю версію в XIX ст. обстоював М. Драгоманов, тільки його тоді мало хто розумів… У категоріях багатовікової тяглости він оцінював і українську історію, наполягаючи на тому, що "правдиво науковий, широкий погляд на історію України мусив би показати нашій громаді й чужим, як фатальні національно-крайові задачі українські сповнялись і під чужими урядами і як поступ цивілізації на Україні, навіть і в чужій формі, вів до того, щоб виготовити грунт для свідомого українства"… До таких "фатальних задач", насущних для українського національного виживання й розвитку, Драгоманов відносив насамперед "національно-географічні" — колонізацію Півдня та витіснення Польщі з українських етнічних територій — іншими словами, устійнення України в її сучасних, більш-менш, кордонах. На його думку, "московське царство" хоч і "наробило нам чимало лиха", все ж, "відповідно приказці, що погана погода все ж ліпше, ніж коли б ніякої погоди не було", виконало для України саме ці насущні завдання, яких вона в XVII–XVIII ст. самотужки виконати не могла, і це й є ті "історичні рації, чому вояцький патріотизм козацької старшини і "малоросійського дворянства" зцепився з російським царелюбством". "Тож і не ремствуйте, що Котляревські й Стороженки служили царям в турецьких походах без наших думок, що Гулаки писали вірші на глум над султаном… Се все було ділом для свого часу нормальним, власне національним!"… Такого погляду вітчизняна культурологія не виробила й досі, — ми й далі, як критиковане Драгомановим "поверховне українофільство", "просто зрікаємось свого "національного добра" на користь "зажерного сусіди" (10, 360). Короче говоря: если украинцы внесли большой вклад в развитие православной культуры России, то это повод ценить эту культуру, а вовсе не наоборот.
Однако для человека неверующего исчезает главная причина для единения православных народов. Для безбожника существуют только различия и рознь (классовая, межнациональная и т. д.). Они неминуемо порождают межклассовую или межнациональную ненависть. Большое количество таких безбожников принес XVIII век с его "просвещением". Забужко пишет: "З петровською секуляризацією й перетворенням старого Московського царства на модернізовану Російську імперію українська місія на Москві зазнала фіаско, вичерпавшись на терені суто церковному" (10, 354). Верующий сказал бы иначе: в условиях секуляризации носители православия — на вес золота. И не важно — русские это, белорусы или украинцы.
В XIX веке секуляризация продолжалась. В начале века безбожие в основном распространялось среди дворян, затем — присоединились разночинцы, а в конце столетия этот духовный вирус распространился и в народных массах. Одни и те же процессы шли по всей империии, в том числе и на Украине. К безбожной "элите" здесь и принадлежали, в частности, Драгоманов и Украинка. Поскольку они были атеистами, все религиозные причины единения Украины с Россией для них просто отсутствовали. Использовали Россию для своих целей, а дальше — сами. Православная церковь для них — не более, чем один из атрибутов национального государства (как для Ющенко). Забужко пишет: "Взагалі українське інтелігентське "вільнодумство" XIX ст., поза впливом загальноєвропейських "поступових ідей", на чуттєвому рівні живилося, і навіть чи не насамперед, ще й інстинктивною відразою до "чужої, тільки що не латинської" (М. Драгоманов) московської церкви як імперського інституту… І цілий складний та багатофасетний родинний "протестантизм"-"прометеїзм" Драгоманових теж мав за собою цю саму інтенцію: відторгнення "чужих богів" і пошук за "своїми" (10,375). Какие же "боги" являются "своїми" для атеистов? Они известны: "прогресс", "просвещение", "наука", "техника", "технологии" и прочие идолы. Драгоманов писал: "Чи вмітимуть наші письменні люди вхопитись за край тієї нитки, котрий тягнеться сам по собі в нашому мужицтві, чи вмітимуть прив’язати до нього й те, що виплела за XVIII—XIX ст. думка людей, котрих історія не переривалась, і звести в темноті й на самоті виплетену нитку — іноді більше бажання, ніж ясної думки — нашого мужицтва з великою сіткою наукових і громадських думок європейських людей — ось в чому тепер все діло для теперішніх письменних людей на нашій Україні! Ось де для них: чи жити, чи помирати?!" (10, 387).
"Сітка наукових і громадських думок європейських людей" была для него святыней, в сравнении с которой все прочие святыни — просто мусор. Как пишет Забужко: "Драгоманов прямо заявляв, що позаяк про сталість національних ознак і говорити смішно", то "кланятись національним святощам, вважаючи за них усе status quo теперішнього народного життя й думки", є ознакою звичайнісінького невігластва (для ілюстрації він наводив відоме на тоді серед київського дворянства bon mot маршалка польської шляхти графа Тишкевича: коли тому, ревному католикові, докоряли, що його предк