и були ж, мовляв, православні, граф преспокійно відказав: "А ще раніше язичники", — "І справді, — тріумфально звертається Драгоманов до своїх опонентів, — котрої з національних святощей мав держатися гр. Тишкевич, чи православія, чи культу Перуна?)" (10, 338). Тышкевич был, конечно глубоким "мыслителем": он забыл, что пока католики в XI век не изменили христианский Символ веры, все они тоже были православными. Но интеллект Драгоманова просто потрясает. Ведь еще в Древней Греции философы умозрительно пришли к той простой мысли, что всемогущий Бог может быть только один (что не означает Его простоты). Однако для Драгоманова, оказывается, между Христом, Перуном или Ярилой не было никакой разницы.
Одной из "святынь" для "свідомого українства" было "утерти" носа Москві". Свидетельствует Забужко: "Таку мету ставив собі М. Драгоманов, за його власним зізнанням, у розвідці "Пропащий час", присвяченій Переяславським угодам 1654 р. і їхньому впливу (під кожним оглядом деструктивному, як він доводив) на розвиток української цивілізації". Благородное дядино начинание по мере сил продолжала племянница: "Леся Українка восени 1902 — взимку 1903 рр. заходилася продовжити дядькову працю в цій галузі — у задуманій і початій (невідомо, чи закінченій, бо досі не знайденій) "історично-безсторонній", за її словами, брошурі під умовною назвою "Наше життя під царями московськими…" (план викладено в листі до М. Кривинюка з м. Сан-Ремо від 13.11.1902 р.)" (10, 349). Вряд ли ей было по силам написать что-нибудь "історично-безстороннє". Кобзарь, как известно, учил совсем другому:
Якби то ти, Богдане п’яний, тепер на Переяслав глянув!
Та на замчище подививсь! Упився б! Здорово упивсь!
І, препрославлений козачий розумний батьку!.. і в смердячій
Жидівській хаті б похмеливсь, або б в калюжі утопивсь,
В багні свинячім.
Амінь тобі, великий муже! Великий, славний, та не дуже…
Якби ти на світ не родивсь, або в колисці ще упивсь…
То не купав би я в калюжі тебе, преславного. Амінь.
"Духовна дочка Драгоманова" (выражение Лидии Драгомановой) в 1903 г. писала мужу сестры Ольги М. Кривинюку: "пора стати на точку, що "братні народи" просто сусіди, зв’язані, правда, одним ярмом, але в грунті речі зовсім не мають ідентичних інтересів і через те їм краще виступати хоч поруч, але кожному на свою руку, не мішаючись до сусідської "внутрішньої" політики". Но кроме розни национальной никак нельзя зыбывать и о розни классовой. В 1902 году тому же адресату она писала: "ми гинули не тільки від класового антагонізму, але й від недостачі його". Трудно жить без классового антагонизма. Он бодрит. Чем мы хуже европейцев? Вот и Ленин учил: прежде, чем объединиться, сначала нужно разъединиться.
Делить людей можно не только по национальному или классовому, но и по половому признаку. Для Забужко "не дивно, що саме феміністична критика (Р. Веретельник, С. Павличко, В. Агєєва), безпомильно впізнавши "своє", змогла нарешті твердо встановити у Лесі Українки цю первинність "жіночого проводу". Задля справедливості слід сказати, що пальма першости в цьому питанні належить Н. Кузякіній, — саме вона, пишучи про "Камінного господаря", наважилася вперше озвучити думку, як на 1980 р. настільки "авангардову", що її тоді ніхто й не розчув: "У протистоянні жіночого й чоловічого первня поетеса визнала найдужчим первень власне жіночий" (10, 405). А "задля справедливості" еще большей здесь же сообщается, что "суфражистку початку двадцятого століття" в донні Анні першим розгледів Я. Розумний у 1973 р." (там же). Но как бы там ни было, а для Забужко "первинність" жіночого проводу, — здобуток, евристично неоціненний і, на щастя, остаточний і оскарженню не підлягає, всі спроби його опротестувати вражають не так прихованою мізогінією, як, головно, кричущою інтелектуальною безпорадністю" (10, 405). А коли так, то и спорить бесполезно: приговор окончательный и обжалованию не подлежит.
Но вопросы все-таки продолжают роиться. А нельзя ли и женщин рассортировать на более "первинних" и менее "первинних"? Например, рассмотреть "протистояння первня" Долорес и "первня" донны Анны? Может быть, дистанция между двумя женскими "первнями" гораздо больше, чем между "первнем" слабейшей из двух женщин и "первнем" бедного Дон Жуана? Но это уже вопросы к феминисткам начала XXI века, чьей бабушкой была "суфражистка початку двадцятого століття".
5.2. Братья Драгомановы
Биограф Украинки пишет, что «ні рід Косачів, ні рід Драгоманових не були українськими за походженням… Цікаві дані щодо походження роду Косачів були опубліковані Юрієм Косачем у часописі „Наші дні“ (Львів) за 1943 р. Походження Косачів — сербське… На початку XVII ст. Косачі були вже на вільному Запоріжжі… На початку XVIII ст. нащадки сербського князя зустрічаються на порубіжжі з Московщиною, на Стародубщині. Косачі на цей раз — бунчукові товариші, полкові писарі, осавули, комісари й сотники, які сидять у своїх дворах над річками… Предки Лесі впродовж XVIII ст. прикуповували землю, села, метушилися, хазяйнували, судилися, тягалися за чуприни, брали активну участь у громадському житті й мали у ньому шану та повагу. Вони досягали поважних чинів на службі, наполегливо збагачувалися, добросовісно виконували покладені на них службові обов’язки, брали участь у походах, які здійснював російський уряд і до яких мобілізувалося українське козацтво. Через одруження Косачі споріднилися з різними відомими родами… У другій половині XVIII ст. колишні бунчукові товариші, осавули, писарі та полковники козацького війська поступово перетворилися на російських дворян і вояків російської армії й флоту, досягаючи чималих успіхів і почестей» (7, 28).
Забужко добавляет: «Степанами по обох лініях, косачівській і дра-гоманівській, звали двох патрілінеарних прапрадідів Лесі Українки, які на час Катерининської дворянської реформи були ще в лавах гетьманської старшини — так званого Значного військового товариства… Степан Васильович Косач, бунчуковий товариш (як пише З. Когут, за реєстром 1763 р. їх налічувалося всього 221 — це були вершки гетьманської аристократії), маршалок Погарської шляхти, 1767 р. брав участь у виборах до Катерининської Законодавчої комісії, — а вже син його одним із перших, бо ще 1784 р., кажучи словами героїні І. Кочерги, „одібрав чин“, — за імперською „Табеллю о рангах“ до смішного мізерний: „майорський“, колезького асесора. Про політичну позицію значкового товариша Стефана Драгомана, який „підписувався ще грецькими літерами“ нам нічого не відомо, постать у гетьманській ієрархії задрібна (хоча його правнучка О. Пчілка не без гордощів відзначає, що Драгоманови десятки років судилися з самими Розумовськими і остаточно, вже в поколінні Лесиного діда, таки виграли процес!), — але невдовзі долучене до родинного прізвища закінчення „-ов“ свідчить, що й по цій, „полтавській“ лінії, так само як і по „чернігівській“, предки Лариси Косач кооптувалися в імперське дворянство коли не серед перших, то принаймні в основному потоці „всіх порядочних людей“ — власне „при Рум’янцеві-Задунайському“, — а вже покоління Лесиного діда в повному складі подалося до Петербурга „на ловлю счастья и чинов“, хронологічно випередивши навіть Ніколєньку Гоголя» (10, 351).
У Ольги Петровны Драгомановой (О. Пчилка) был дедушка Яким. Биограф пишет: «Яким підписувався як „Аким Драгоманов“. Перевтілення Якима Драгомана в Акима Драгоманова Олена Пчілка пояснювала тим, що дід це робив „по звичаю московському“, оскільки той звичай „став уже, по зміцненню московської влади на Україні, ніби й для наших людей урядових, чи взагалі письменних, майже обов’язковим. На таку путь зігнала московська сила українську старшину!“ (7, 37). Можно добавить: на такой скользкий путь.
У дедушки Якима (он же Аким) было три сына: Алексей, Яков и Петр. Старшим был Алексей, о котором Пчилка писала: „дід віддав його в науку, але тільки в Гадячому“ (7, 37). Последнее не соответствовало действительности. Правду про дедушку Алексея („скелет в шкафу“) скрывали не только от советской власти, но и от своих родных детей. „Менших же синів, Якова й Петра, — відправив до столиці, оскільки „мав там досить сильну руку в особі одного свого колишнього товариша по службі, з числа тих українців, що, після занепаду місцевого самоврядування, подалися "шукати щастя" на Московщині". Того дня, коли сини від’їхали, в молитовнику Якима з’явився такий запис: "Сего дня сыновья мои, Яков и Петр, выехали в Санкт-Петербург. Да сохранит их Господь на всех путях их!" (7, 37).
Из выписок Ольги Косач (сестры Украинки) следует, что "старший Якимів син, Олексій, не діставши освіти, залишився при батьковому маєткові, двох же молодших, Петра й Якова, виряджено для науки аж до Петербургу. Петро вступив там до привілейованого "Училища правоведения", виключно для дітей шляхетських родин, яке, крім доброї освіти, давало завсігди можливість зробити блискучу кар’єру, — а Яків до кадетського корпусу. Закінчивши науку, Петро Драгоманів (так уже став писатися їхній батько) почав служити в військовому міністерстві на посаді "військового юриста", а Яків ввійшов до Полтавського артилерійського полку. Обидва вони мали літературні здібності, особливо Петро, що крім того володів мовами: французькою, німецькою та англійською. У 1826 р. Якова Драгоманова заарештовано за участь у таємному революційному товаристві "Об’єднаних Слав’ян" і покарано засланням. Дальша доля його невідома. Петро ж Драгоманів залишався в Петербурзі до року 1838, коли залишив службу й в ранзі урядовця VIII класу повернувся на батьківщину" (11, 55).
Пчилка в своих воспоминаниях от 1926 года также очень лаконично освещала судьбу репрессированного царизмом дяди Якова (как будто и ей "дальша доля його невідома"): "Яків і Петро прилучались до передових кругів тодішньої столичної молоді… Якова за його участь в "недозволенном обществе" ("Соединенных славян") та в революційному рухові декабристів виправлено з Петербурга на заслання". В комментариях "заслання" несколько удлинилось: "Драгоманов Яків Якимович, член Товариства об’єднаних слов’ян, учасник декабристського руху, засуджений на довічне заслання". А