ла велику вимогливість, примушуючи дочку в пошуканнях досконалості без кінця переробляти свої поетичні твори" (В. Покальчук). Один из гостей семейства Косач удивлялся только одному: что при такой энергии матери не все ее дети стали писателями.
Забужко высоко оценивает подобные эксперименты на людях: "Лесю Українку можна вважати "лабораторно чистим" українським "культурним продуктом". Взірцеве дитя… "садової культури", всією своєю "соціальною генетикою", освітою й вихованням вона завдячувала виключно "локальній спільноті", — таємному ("катакомбному") "королівському двору" України останньої третини XIX ст., де "королева-мати", з метою максимально ізолювати дітей від впливу імперської школи, ростила їх у спеціально сконструйованій "культурній пробірці" (10, 425).
В 1892 г. Пчилка писала профессору Львовского университета Огоновскому, который собирал материалы по истории украинской литературы: "Питаєте про дітей, Лесю (котра дійсно єсть Лариса) й Михайла. Власне, їх біографія (коли такі молоді особи заслужують на "біографію") єсть разом з тим доповненням і моєї життєписі. В дітей мені хотілося перелити свою душу й думки — і з певністю можу сказать, що мені се удалося. Ховаю дорогий для мене лист Михайла, писаний в одну смутну для мене хвилину; в тім листі мій первенець пише: "Коли я став тим, чим єсть, коли в мені є що-небудь доброго, то се дякуючи Тобі, мамочко". Не знаю, чи стали б Леся й Михайло українськими літераторами, коли б не я; може б, стали… але хутній, що ні… Від батька вони не могли б навіть научитися української мови, бо він нею не уміє говорити. Власне, я "наважила" і завше окружала дітей такими обставинами, щоб українська мова була їм найближчою, щоб вони змалу пізнавали її як найбільше. Життя зо мною та посеред волинського люду сприяло тому. У всякім разі по цих спробунках, що досі надруковано з писань моїх дітей, видно по їх напрямку, по темах і навіть по їх літературній мові, що Леся й Михайло теж і яко автори нової школи суть плоть од плоті моєї і кість од кості моєї!". Она обещала: "От буде письменна та друкована…" И стала дочь "письменна та друкована".
Ольга описывала сестру и ее "полум’яне серце": "Школи в Колодяжному не було, і Леся сама вчила грамоті багатьох своїх подруг. Іноді в селі влаштовувались вистави — живі картини… Мати написала історичну драму в 5 діях "Кармелюк". Розіграти її не було змоги — не вистачало ні людей, ні засобів. Тоді вирішили поставити її в ляльковому театрі. Леся була за режисера, художника, артиста — за все. Зробили багато ляльок, декорації, навіть пожежу панського будинку, підпаленого Кармалюком, показали. Цей ляльковий театр користувався великим успіхом в Колодяжному і вносив чимало радості в наше життя". Особенно светло и радостно было, когда горел дом помещика (случайно, не предводителя дворянства?).
Ольга Косач: "Як не згадати з найглибшою вдячністю ту надзвичайну здібність і охоту нашої матері "заправляти", як вона сама казала, своїх дітей та й чужих людей в українстві, в любові до проявів усього хорошого, народного, українського". Кармалюк — это хорошо, это по-народному, это по-украински… Но ни в коем случае не христианство: "Виховання Лесі Українки й інших дітей Косачів було, як на тодішні часи, незвичайне. Навіть у дитячі роки не знала вона молитов, релігійного виховання" (16, 500). И сестра Ольга подтверждала: "Так званий "Закон божий" зовсім не входив до циклу речей, що їх вивчали дома діти Косачів" (11, 74); "Як уже зазначалось, діти Косачів дома виховувались цілком байдуже до релігії, і тому їм доводилося вперше вивчати "Закон божий", коли вони готувались вступати до учбових закладів" (11, 89). Это видно по всем произведениям Украинки. Биограф констатирует: "Ось це все, українське, почуте, побачене та абсорбоване Лесиною душею та розумом у найменшому віці, стане згодом опорою її духу і відзеркалиться в слові письменниці й дозволить сказати про себе, що вона, мовляв, вихована на фольклорі як англієць на Біблії" (7, 54). Вспоминаются слезы Драгоманова после сравнения украинцев и англичан. Впрочем, некоторые украинцы тоже воспитывались на Библии. Но только не в этом семействе…
"Заправка" шла полным ходом. "Молодість Лесі" вспоминает Варвара Дмитрук, ее крестьянская подруга: "Пригадую, як закладали домик Лесі… Її батько виніс відро горілки і став частувати всіх та промовляти: "Пийте, люди, та веселіться, грайте, щоб домик цей був веселий і той, хто в ньому буде мешкати". Обычно подобные места освящают. Но не здесь: "Поклали перші камені, окропили їх горілкою. А десь за два тижні домик був готовий. Прибирали його всі гуртом. У вітальні поставили фортепіано, привезене аж з Луцька, на стіні повісили великий портрет Шевченка, картинки різні і фотокарточки, поскладали книжки". Икон не было. Потому что отправлялся другой культ: "У цьому домику щороку святкували Шевченкові роковини. Леся і брат Михайло часто розказували нам про Тараса Григоровича, читали про дівчину Катерину, обдурену москалями, про сліпого кобзаря". (Сколько ж их было всего, тех москалей, которые "обдурили Катерину"?). "До Шев-ченківських свят готувалися за кілька днів: прибирали, на кухні пекли пиріжки, батько Лесі привозив з Ковеля цукерки. Увечері, як сходились люди, всіх розсаджували у великій кімнаті, частували. На столі в рушниках стояв портрет Шевченка, де Тарас Григорович був у великій смушковій шапці, в пальті і з козацькими вусами. Перед портретом запалювали свічечку". Прости, Господи…
"Господарі й діти сідали з селянами, а коли хто був із Києва, то тоже. Леся вмощувалася коло столу. Пам’ятаю один такий вечір. Всі порозсідалися на своїх місцях, і Леся почала. Читала про гайдамаків, та так, що аж за серце щипало. Гарно вміла вона читати… Як дійшла до того місця, де Гонта вбиває своїх синів, — не витримала, схилилася голівкою на книжку й заплакала. Батьки кинулися до неї, почали заспокоювати…" Бедное дите…
Или еще один рассказ: "Щороку скликала вона до себе селян на свято Тараса Шевченка. Портрет Шевченка великий такий був, рушником прикрашений. Сама ж Леся й вишивала. Сідала вона ото під портретом, брала "Кобзаря" до рук і все нам вірші читала та про Тараса Григоровича розповідала. Як тепер бачу її… Читає вона "Гайдамаків", а сама аж палає, очі сяють, тремтить уся…" Крестьянка Г. Полищук: "Зала була чимала. Висів великий образ Шевченка. Так намальовано, що скрізь Шевченко дивиться, куди не підеш". В такой обстановке и вырастала будущая "Украинка": куда ни пойдешь — всюду Шевченко смотрит (и если бы только он один). Он стал одним из ее духовных отцов. В 18 лет она пишет "На роковини Шевченка":
Колись нашу рідну хату темрява вкривала,
А чужа сусідська хата світлами сіяла.
Та минав ти, наш Кобзарю, чужії пороги,
Орав свою вбогу ниву, рідні перелоги.
В действительности, правда, все было не совсем так. Шевченко писал о себе в "Автобиографии": "В 1859 году летом, после долгой и тяжкой разлуки, увидел он свою прекрасную родину, крепостных братьев, сестру и благополучно осенью возвратился в Академию художеств, где благодаря правящим Академиею с любовью истинного художника занимается гравюрою акватинта и аквафорта". Но все это мелочи: кому интересна жалкая действительность. Главное — национальный пафос:
Ми, як ти, минати будем чужії пороги,
Орать будем свої ниви, рідні перелоги.
Согласно Забужко, "великою жінкою Олена Пчілка безперечно була… але от називати її "великою Матір’ю" не можна… Як раз "гожого наставництва" в ній, як і в її братові, не було й близько (І. Франко й через десять літ по смерті М. Драгоманова не міг простити небіжчикові, що той поводився з ним "непедагогічно", і скаржився на його "безоглядний егоїзм у поводженні з людьми" та "брак вирозумілости", і сестра нічим не поступалася братові під цим оглядом), — не було, за справді-таки "виболеним і мудрим" присудом її славетної дочки, навіть простого "нормального відношення до здоров’я і волі своєї дитини!" Вольова, владна, пристрасно-імперативна, одержима "одною ідеєю" — національною, — і, як знати з усіх про неї спогадів, невідпорно харизматична" (10, 428).
Далее эту героиню Достоевского Забужко характеризует как ибсеновскую женщину: "Ольга Драгоманова-Косач, ця перша в нашій історії "модерна жінка" ібсенівського типу … була закроєна що найменше на мірку матріарха нової церкви (і такою в очах своїх дітей і залишилася!), але аж ніяк не на "мадонну з немовлям": такі жінки взагалі рідко бувають добрими матерями. У XX ст. в будь-якій із європейських країн на пані Косачеву з певністю б чекала блискуча політична кар’єра — у колоніальній же Україні XIX ст. про неї найточніше випадає сказати словами В. Петрова про П. Куліша…" (10, 429). Женская логика неистребима. Почему бы не сравнить судьбу Пчилки "у колоніальній Україні XIX ст." с карьерой "в будь-якій із європейських країн", но только не в XX, а в XIX веке? Например, в Болгарии, или в милой сердцу националиста Галичине? Это было бы весьма поучительно (даже Забужко справилась бы). См. выше рассуждения Украинки о положении женщин в благословенной Европе.
Но вернемся к нашим овцам: "…слова В. Петрова про П. Куліша: "парламентар без парламенту, лідер без партії, громадський діяч без трибуни, журналіст без журналу". Різниця хіба в тому, що за своє життя ця невгамовна "Єресіархиня", де б не опинялася, відразу ж енергійно заходжувалась сама творити для себе і "трибуну"… і "партію"… і "журнал"… — та й першим українським "парламентарем", хоч і в країні "без парламенту", встигла побувати…" (10, 432). К списку Петрова можно кое-что добавить: сапожник без сапог. Имеются в виду глубоко несчастные люди, желающие осчастливить других (см. миниатюру Украинки под названием "Счастье"). Им бы писать пособия типа "1001 способ разбогатеть".
"Куди більшою мірою, ніж її брат (який до "єретичних націоналістичних ідей" все ж, за сердитим закидом Д. Донцова, "не додумався": "чому могла додуматися Олена Пчілка, а він ні?"), Олена Пчілка втілювала в собі той маркантний для європейської історії XIX ст. тип