"— Скрипаль зачарував усіх; навіть діти переживали якийсь особливий настрій…
Говорив я з жаром, з запалом, бо ще був переповнений свіжим враженням. А коли скінчив свій довгий монолог, Антонович лагідно посміхнувся і промовив:
— Отже, я дивлюся на скрипку інакше… По-моєму, скрипка не що інше, як відомої форми дерев’яний ящик, на який натягнено скручені баранячі кишки, а скрипаль водить по ним пасмом кобилячого хвоста.
Я занімів от здивування. Через хвилину Антонович додав:
— Музика для мене взагалі не існує… Я її не розумію, а особливо скрипку" (16, 368). Ну что ж, на всякого мудреца довольно простоты.
Еще пример путаницы в головах. Видный деятель киевской "Громади" композитор Н. Лысенко писал музыку к революционным виршам Шевченко ("Як понесе з України у синєє море кров ворожу, отоді я і лани, і гори, все покину і полину молитися до самого бога, а до того я не знаю бога…") и Франко: "Вічний революціонер" написаний влітку 1905 року на дачі в Китаєві… Привітавшись, збуджено почав ходити по веранді. Нам всім здалося, що він приніс якісь важливі політичні новини (тільки ними й жили в той бурхливий час). Та несподівано для всіх Микола Віталіович підійшов до рояля, відкинув кришку і вдарив по клавішах. Незнайомі звуки все росли й міцніли, тривожні, закличні. Та ось у мелодію вплелися слова:
Вічний революціонер —
Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю,
Він живе, він ще не вмер!
— Не знаю, чи це минеться так авторові, але гімну забезпечене довге життя, — зауважив хтось з гостей. — Ви, Миколо Віталійовичу, не пісню, а бомбу створили" (16, 377). Уже после первой "неудачной" русской революции (когда многим стало ясно, что натворит революция "удачная") он продолжал дуть все в ту же революционную дудку, причем в трогательной интернациональной симфонии с русскими революционерами. Его сын вспоминал: "В 1911 році "Український клуб" готувався відзначити 50-ті роковини смерті Т. Г. Шевченка. За участю батька була вироблена широка програма Тарасових вечорів з доповідями, читанням віршів, концертами тощо. Готуючи урочистий концерт, Микола Віталійович написав на слова В. Самійленка кантату "До 50-річчя з дня смерті Т. Г. Шевчен-ка"… За наказом царського міністра внутрішніх справ, всяке громадянське вшанування пам’яті Шевченка на території України було заборонено. Що ж діяти?.. Тут трапилась ще одна, радісна для батька, подія. Справа в тому, що на Москву царська заборона не поширювалась. Скориставшись цим, московський гурток українських артистів ("Кобзар") та українське громадянство Курська вирішили урочисто відзначити 50-річчя з смерті великого Кобзаря в серці Росії — Москві, а також у Курську.
На запрошення "Комітету по влаштуванню вшанування Т. Г. Шевченка" охоче відгукнулись кращі сили української трупи М. Садовського, солісти московської опери, серед яких була і А. В. Нежданова. Для участі в концертах батька запросили до Москви і до Курська. Концерти перетворились для Миколи Віталійовича на своєрідний творчий звіт Москві, Росії. Шевченківські концерти в Москві і Курську надзвичайно підняли настрій батька.
— Хоч і не на рідній Україні, а таки вдалося нам за допомогою російських братів, у сім’ї братній пом’янути Тараса. І добре пом’янути, — поділився він з нами своєю радістю. З особливою теплотою Микола Віталійович говорив про Нежданову. Декому з відвідувачів клубу батьків настрій не сподобався.
— Не слід було вам, українському Бояну нашому, їздити в ту Москву. Хіба не росіяни заборонили Шевченкове святкування? А ви, наш батько, надія наша, до росіян їздите та ще й не нахвалитесь ними, — пам’ятаю, так "відчитував" Лисенка клубний діяч з націоналістичної братії.
— Е, добродію, як вже почали про росіян, то треба до кінця розібратись, — рвучко, всім тілом повернувся до нього батько. — Так, так, треба, добродію, добре розібратись, які росіяни заборонили Шевченка і до яких росіян я їздив. Хто визволяв Шевченка з неволі кріпацької?
Жуковський і Брюлов — росіяни. Цар російський засилає Тараса в солдати. А хто його вдруге визволяє? Може українські панки, які від нього відвернулись, мов од прокаженого? Ні, знову-таки петербурзькі друзі — росіяни. Міністр його "великомордія" забороняє Шевченка, а хто співає Тарасові пісні на московській сцені? Нежданова — цариця російської опери. Отаке-то, добродію! А то, землячки, все дзвоните в усі дзвони: росіяни, росіяни, а нема того, щоб подумати, хто з них народу українському справжній ворог, а хто брат рідний!
Батько так розхвилювався, що одразу пішов додому: серце розболілось" (16, 378). Что тут скажешь? Кобзари всех стран, соединяйтесь!
На сестре композитора Софии Лысенко был женат видный деятель киевской "Громады" писатель М. Старицкий. Пчилка писала: "Вспомнили, что трудится Михаил Петрович давно — и в 1894 году устроили его 30-летний юбилей. Этот юбилей был отпразднован в тесном товарищеском кругу, быть может, чересчур тесном: решено было отпраздновать юбилей исключительно в кругу товарищей, следовательно, без участия дам. Не знаю, почему именно к этому празднику, 30-летия литературной деятельности Михаила Петровича, приложен был архаический принцип Запорожской Сечи" (16, 392). Комментатор объясняет: "Эта архаическая форма дискриминации применялась также и в работе киевской Старой громады, на заседания которой женщины не допускались. Исключения делались только для Анны Берло, о чем она с гордостью сообщает в своих мемуарах. В свою очередь, дамы из Общества дневных приютов, организованных Громадой, не допускали в свою среду мужчин" (16, 393).
Женский вопрос однажды обсуждался с подачи видного деятеля Киевской громады К. Михальчука: "Щирий і глубокий патріот, людина великих наукових здібностей та знань в ділянці філологічній (був членом-кореспондентом Російської академії наук), він якось незмірковано одружився без почуття національно-громадської спільності і до того ж повинен був заробляти на хліб на посаді в знаній в Києві пивоварні… Гіркий досвід власного життя був причиною, що коли обмірковувався статут Товариства українських поступовців, то Михальчук дуже настоював, аби заведено було до статуту пункт, що заборонив би членам організації братися з неукраїнками… Але, не зважаючи на такий наочно сумний приклад, пропозиція та перепала" (16, 417).
Но даже чистокровные украинки вряд ли долго высидели бы на совместных собраниях Киевской громады: "Казацкие обычаи" старых громадовцев включали "вечеринки" с водкой и танцами. Обычные рабочие заседания также оканчивались застольями с выпивкой" (16, 411). Такой режим выдерживал далеко не каждый мужчина. Например, выдающийся историк Киева, архивист и педагог В. Щербина не выдержал нагрузок. Очевидец вспоминал: "Він був дуже зацікавлений Україною, про це свідчить його наукова діяльність, його пильна праця над архівами, його інтерес до української історії. Одначе його ніяк не можна характеризувати як активного громадського діяча. Звичайно, змолоду він був членом Старої громади, але потім чомусь вийшов з неї. Чому? Скільки я знаю, йому дуже не було до вподоби, що, збираючись за чергою у одного з своїх членів, ця громада мала справжні бенкети, з дуже добрими стравами, винами й горілками. Демократично і, я б сказав, аскетично наставленому Щербині це здавалося неприпустимим. А між тим, може, завдяки цим бенкетам поліція ніколи не чіпала Старої громади, і це була чи не єдина українська конспіративна організація, що за все своє існування не знала "провалів". Але певно Щербині, що явно не мав громадської вдачі, не подобалось і те, що там забагато говорили, а він волів би обходитися короткими діловими розмовами, що в соціальному житті не завжди буває можливе" (16, 407). Таковы уж особенности национальной социальной жизни (а также — национальной конспирации).
Но вернемся к Старицкому. Он был соратником Пчилки, Драгоманова и прочих конспираторов-"громадян". Его дети воспитывались в том же духе, что и Украинка. Ее подруга Людмила Старицкая вспоминала 1880-е годы: "Мое поколение — особое поколение: мы были первыми украинскими детьми. Не теми детьми, которые вырастают в селе, в родной атмосфере стихийными украинцами, — мы были детьми городскими, которых родители впервые с пеленок воспитывали сознательными украинцами среди враждебного окружения. Таких украинских семей было немного; все другие дети, с которыми нам приходилось постоянно встречаться, были русифицированными барчуками. В то время среди русской квазиинтеллигенции Киева утвердилось недоброжелательное отношение ко всему украинскому, и особенно к самим "украинофилам"; в лучшем случае к ним относились иронично, как к "блаженненьким" или чудакам. Мы говорили по-украински, и родители всюду обращались к нам по-украински; часто нас одевали в украинскую одежду. И, конечно, и тем и другим мы обращали на себя общее внимание, а вместе с тем и — шутки, глумление, насмешки, презрение. О, как много пришлось испытать нашим маленьким сердцам горьких обид, незабываемых… Помню, как с сестрою гуляли мы в Ботаническом саду, конечно, в украинской одежде и говорили между собой по-украински. Над нами стали смеяться, вышла гадкая сцена: дети, а заодно и такие же разумные бонны и няньки начали издеваться над нами, над нашей одеждой, над нашим "мужицким" языком. Сестра вернулась домой, заливаясь слезами. Моих слез не видел никто: яростное, волчье сердце было у меня; но, помню, как ночью, когда все вокруг спали, вспоминала я, бывало, происшествия дня и думала, думала… И такая страшная, такая хищная ненависть ко всем угнетателям родного слова и люда поднималась в сердце, что страшно теперь и вспоминать…" (16, 353).
Одним из самих щедрых спонсоров украинских националистов был крупный землевладелец Е. Чикаленко: "Член Старой громады. Финансировал многие начинания в общественной, политической и культурной жизни Киева… Финансировал политическую деятельность украинских нелегальних организаций" (16, 403). Чикаленко вспоминал свою дискуссию с видным деятелем киевской громады Житецким, который считал, что "нам, українцям, не по дорозі з соціалістами": "—Даремно, — кажу, — ви так ставитесь до них. Поки у нас не було соціалістичної пар-тії, то краща, енергійніша молодь наша